Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Тату, що з вами? — охопив тестя обома руками.

Той тільки глянув на нього побілілими очима. В грудях щось невидиме заворушилось, заклекотіло, і кров цівкою бризнула із рота, покотилась по підборіддю і почала швидко входити в ніздряне сукно домотканої свитки Кілька сніжинок упало на уста і зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у крові.

З болем і жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись більше ні до стогону лісу, ні до віддалених пострілів.

Бондар, бліднучи і холонучи, з мукою ширше відкрив зовсім білі очі, намагаючись щось промовити, але кров сильніше заклекотіла і кипучим шумовинням почала переливатися на засніжену солому.

— Дмитре Тимофійовичу, приклади грудочку снігу до уст, — наказав секретар райпарткому, зриваючи з себе гімнастьорку.

Механічно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, і сніжка, рудіючи, жадібно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помітним рожевим димком.

А Марков тимчасом швидко шматував і зв'язував пасма своєї нижньої сорочки.

— Почекай, Дмитре Тимофійовичу, — почав сам поратись біля пораненого. — Ех, бинта нема! — Похитав головою, коли побачив наскрізну рану.

— Що?.. — з острахом подивився Дмитро на розвержені груди Бондаря і відчув, як піт почав котитися з його чола.

— Куля пробила легені, — пошепки промовив. — За цю кулю дорого заплатить куркульське кубло. Сьогодні ж вночі його вирвемо з села.

І в цей час спіткнувся підручний кінь, важко похилився донизу і, марно підводячись, забив копитами, підіймаючи вгору синій сніг. Навпомацки Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую і погнав осиротілого борозного в розколихану тривожну далечінь. Далеко, позад себе, почув тоскне і призивне іржання, а з глибини лісу обізвалося вовче виття.

«Хоч би добив коня. Живцем роздеруть», — пожалкував і, відчуваючи, як боляче ниє середина, нахиличся до Івана Тимофійовича. Хотів по виразу обличчя пізнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до сліз дорожчим і ближчим.

Але обличчя Івана Тимофійовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в самій гімнастьорці незручно сидів у санях, притримуючи обома руками пораненого; позаду нього тремтіли і, мов крила, підіймалися вгору рукави розшматованої сорочки.

XVІ

Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише на один момент страшно почорніло вилицювате, з перекошеним ротом обличчя літнього чоловіка і зразу ж почало заливатися кров'ю. Десятки дробин зрешетили усю голову Данькові, вибили два зуби, порвали носа. Хотів щось сказати — і не зміг: свинцеві кульки глибоко в'їлися в неповороткий язик.

«А могло ж так мене покалічити, — іще відступив крок назад Карпо, і всередині заворушилася шалена радість, хоча обличчя було скривлене переляком. — Чортів Горицвіт! Неодмінно Горицвіт зрешетив чоловіка. Ох, і рука — тяжка, мов камінь». Згадав, як на полюванні Дмитро без промаху бив дичину.

Захеканий, спітнілий і злий повернувся на старе місце Крупяк, і тонкий ніс його затремтів, очі, здавалось, ще більше стали навскіс, коли почув, як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом підійшли Прокіп Денисенко, Ліфер Созоненко, мовчазні, похмурі.

— Проскочили, матері його біс, — ні до кого обізвався Созоненко і застиг на місці: побачив, як червоні важкі краплини котились на кожушок Данька і втискались в попелясто-синій, непрозорий сніг.

— О-о-ок, умхру… Бошеньку мій… — ледве можна було розібрати покалічені слова. Очі в Данька зараз почорніли і на скронях дрібно тремтіли тонкі закінчення брів.

— He помрете, Якове Пилиповичу, — м'якими кроками підійшов Крупяк. — Я вас до таких лікарів — знайомі у мене — завезу, що через три тижні і сліду не залишиться. Зроблять пластичну операцію і будете ще кращий, ніж до цього часу. Ходімо до саней. Ні, ні, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо в боротьбі — і за вами, як за національним героєм, приїдемо. — Мова його була такою ж м'якою, як і хода. Але Карпо, чутливий до всякої зміни інтонації, мимоволі здригнувся, відчуваючи у тоні приховану фальш і навіть більше — огиду і ненависть. Майже фізично відчув усі порухи, що керували тепер Крупяком.

В лісах розбушувалась метелиця. Під ногами свистів і гадючився вітер, а верхів'я дерев глухо і одноманітно нили, як невсипущий біль. Здалеку тоскно-тоскно завив вовк, і мисливським почуттям Карпо відчув, що це був самотній старий сіроманець.

«Почув кров», — і холодна дрож знову прокотилася тілом, коли чомусь уявив, що так само, як Данька, міг би його, Карпа, покалічити Горицвіт.

— О-о-ох… Уммхираю, — стогнав і заточувався поранений.

— Просто навіть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж бути такому, як дитина: побачить кров і вже плаче. Запевняю словом щирого друга: все буде гаразд, — м'яко заспокоїв його Крупяк. І Данько поволі, похитуючись і затуляючи обличчя руками, важко пішов до саней. На якийсь момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетів на співучасників, широко перехопив їхні шиї міцними руками.

— Хлопці, він нас усіх викаже. Треба пустити кінці у воду. Гріх беру на себе, — і знову поспішив до Данька, не обертаючись до невеликої застиглої групки.

— Як же воно так? — незрозуміле і з переляком поглянув Прокіп на Карпа.

— А що ж робити? Інакше всім доведеться за гратами гнити. йому вже три чисниці до смерті. Ех, не повезло, — махнув рукою Карпо і знову, уже ближче, вловив моторошне виття.

— Певне, що так, — заїкаючись, насилу вицідив із себе Ліфер.

Карпо швидко метнувся до коней, вивів їх з дубняка, і в цей час він побачив, як позаду неповороткої обважнілої постаті Омелян Крупяк поволі підвів руку з пістолетом, примружився. Нижня губа його перекривилась, одвисла вниз.

Як удар батога, неголосно пролунав постріл, і Данько повалився обличчям у дубняк. Правицею він вчепився за серце, а пальці лівої руки вгрузли в теплий липкий сніг, нагрітий кінською сечею.

— Поїхали! — перший скочив у сани Крупяк, і в голосі його заклекотіли металеві нотки.

Цей прихований сміх пересмикнув усю постать Карпа. — «Добре, що не зі мною таке… До ранку вовки по кісточці розтягнули б…»

…Пізньої ночі, засніжений і втомний, з болісною порожнечею всередині, Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутір.

— Ну, як? — впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотів одповісти, але задерев'янілі губи тремтіли і не слухались його. Потер їх рукавицею, позривав із брів крижані бурульки, потягнувся до мисника, де стояла горілка.

Бліднучи і збираючи все клинцювате обличчя у зморшки, слухав сина Сафрон. Очі його, набираючи неживого виразу, здавалось, провалились у глибині западини, а