Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— А ти бачив, як старого нарисували? — вийняв із скрині шматок полотна…

Сонце грало в зеленому од трави і синьому од цвіту фацелії обважнілому саду. Біля вулика стояв з янтарною рамою осміхнений Марко Григорович. В його сивій бороді заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук.

— Чого ж ви не повісите цю картину на стіні?

— Що ти? Таке вигадаєш! — аж переляканим стало обличчя пасічника. — Хіба ж можна старого діда втулити між такі люди? — показав на портрети. — Треба трохи глузду мати в голові. Ось комусь із знайомих похвалитися — це можна.

І не знав Марко Григорович, що інша картина «На колгоспній пасіці» висіла на художній виставці, приковувала до себе і ревнивих цінителів мистецтва, і широкі кола глядачів. А на тій картині радісно живими очима дивилися в світ старий пасічник і його дочка Соломія.

Випили медку, звареного з шкоринок щільників.

— Де ж Соломія?

— Вчиться. Школу кінчає. Розумне дівчисько. Одні п'ятірки показує. І коло пасіки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бібліотекою мене преміювала? Це коли до Києва на екскурсію їздила. Бісова дівчина аж до одного професора пробралася; по бджільництву з ним вчену раду вела. А потім ми обоє почали пасіку вдосконалювати. Реконструкцію свого господарства провели, і повір, наче не ті бджоли стали: і меду більше несуть, і воску побільшало.

— Справді? — зацікавився Дмитро, забуваючи на хвилину про своє.

— Вірне слово… Всі у минулому році дивувалися, що так у нашому саду молоді гібридизовані сливи зародили. Дерева неначе сині хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвів молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сідає. От бджоли тоді прямо дощем обсіяли деревце… Словом, і сливи зародили на славу, і бджоли на ранньому цвіті окріпли — в медозбір такий взяток дали, як ні одного року… Пасіка — велике діло в колгоспному господарстві. До мене одного разу якась безтолоч, із заготовачів з плодоовощу, за медом приїхала. Комірник із ним — Денисенко Прокіп — приплівся, потім і Кушнір з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачеві більше меду не передав. І от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. «Архаїчне ваше виробництво, діду, останні дні відживає, — сідаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. — Уже штучний мед виробляють». А я тоді за довбанку, з машини витягнув — і йому: «Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собі штучний. Я прочитав би вам лекцію, що віск для самольотів потрібний. Сам товариш Хрущов ним цікавиться. Але у вас зараз голова архаїчна. Хай протверезиться». Так і поїхав цей заготовач без власної заготівлі. А Кушнір ледве зо сміху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися.

Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповідь завзятого діда. А той ще налив по чарці:

— За твоє здоров'я. Ти побільше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вішати. Ну, але тобі треба неодмінно до партійного начальства в місто з'їздити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, і, повір, усе буде добре! Мені теж довго голову крутили з пасікою. Ніяк не хотіли толком збільшувати її, не хотіли синяк підсівати. А що я, дарма насіння його у лісах збирав? Пішов я до партійного керівництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усі справи вникали. Потім підкрутили гайки і хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковій машині додому привезли. Дехто з наших ледащиць лається: непосидющий, неспокійний дід попався. А як живому чоловікові спокійному бути? Прочитав я, що інші пасічники по шість пудів меду з одного вулика збирають, і увесь спокій загубив. Невже, подумаю, в тебе, діду, голова дурніша за інших? Ні, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висуває. От і доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тоді життя правильно ітиме… Ще на городище підеш? Іди, а завтра в район поїдь. Воно хоч і понеділок, та то дарма.

XXІІ

Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулиці накульгує червоний від натуги і гніву Олександр Петрович Підіпригора; позад нього на поводу, вивірчуючи білки, танцює і норовиться рослий, мов з міді вилитий жереб. Ось він, граційно осідаючи назад, свічкою зводиться вгору, і підкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць.

— Ти довго мені будеш танцювати? Балерина нещасна! — сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повід, що гуде, як басова струна.

І Варивон, стоячи біля своєї хати, починає сміятись, хоч як невесело йому на душі.

— Кардибалет! — широко відчиняє ворота.

— Варивоне, забери цього… — гукає Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежі. — Завозився з ним, як чорт у попелі. Ух, ти! Як зуби ошкірив. Ледве мені в'язи не скрутив.

— Він може! — погоджується Варивон і кладе важку, міцну руку на спину коневі. Той, косуючи кривавим оком, заточується, вигинається дугою і поволі стихає. — Пізнав!

— Варивоне, що воно робиться? — зразу ж забуває про коня Олександр Петрович. — Це так: сьогодні Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а післязавтра, гляди, і мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто її ногами розчавлює? — Олександр Петрович швидко, із клекотом викидає слова, навіть не помічаючи, що його подряпані руки покриваються краплинами крові.

Варивон в подиві навіть дихання затаїв: ніколи ж не бачив такої гарячковості в спокійного, врівноваженого чоловіка.

— Це ви правду…

— Правду, правду! — перекривив. — Що ти на правлінні робив!?

— Відстоював Дмитра, — похмурнів Варивон.

— Бачу, що відстоював, — з'єхидничав старий. — Упаси мене, доле, повік від такого відстоювання.

— Що ж я міг зробити?

— Все міг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмієш?

— Я й говорив.

— Говорив. А в протоколі що записали? Папір усе витримає! Він сорому не має. А як тобі в очі Дмитрові поглянути? Мій синок, він саме з Ленінграда приїхав, чисту правду каже: по усяких уламках камінчиків можна точно взнати, в яких краях вони жили, скільки вікували, навіть яка погода на них дихала. А ми з тобою живого чоловіка маємо, Що виріс із нами, і не можемо сказати, що він дихає і живе правильно. Коли ми так будемо розкидатися людьми, то нас кури в смітник