Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Еге, коли б то так! — уже спокійніше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловік. «Видно не з тих, які горюче дурно переводять».

— А горе в тебе, дивлюсь, до живого підійшло. — Голос у Івана Васильовича грудний, очі зосереджені і якось зразу то темнішають, то світлішають, а чуб розкішним гроном спадає на рівну, стрілкою, брову.

— До живого, — зітхнув. — 3 колгоспу викинули. А тепер іди — мороч голову людям, ніби їм і без мене мало роботи. — І зразу відчув, як насторожились, стали твердішими очі Івана Васильовича.

«Подумав — який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиняється» — обпекла гірка здогадка, і все стало противним, знову захотілося побути на самоті, щоб не відчувати на собі розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душі кається: навіщо зупинив машину для нього.

— За що ж вас? — рівно і тихо входить в душу низький голос. — Працювати б наче погано не могли…

— Це правда. По совісті робив, — з болем вирвалось. — Не вмію капарити абияк. То велике діло, коли радуєшся своєю роботою, а не ховаєшся з нею, як з краденим, од людського ока. — І замовк. «Навіщо говорити, все одно не повірить. Подумає: з чимсь таюсь. Ну й хай собі…»

— Може з начальством заїлись? Не вгодили?

Дмитро здивовано поглянув на Івана Васильовича, перевірив його повеселілий погляд: не насміхається? «Ні».

— Чоловік, що біля машини вертиться, допік? Вгадав?

— Вгадали.

— Як же воно у вас вийшло? Надіюсь — не за особисті справи? — обережно добирається до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вітрами і сонцем.

— Не за особисті. — Вивчає Івана Васильовича, ще не знаючи, куди він хилить. Але біля серця вже щось затремтіло і почуття тоскного болю наче трохи осіло.

— І я так думаю, — підбадьорюють приязні слова. — Розкажи, Дмитре Тимофійовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти.

«Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не поділитися своєю досадою?» І Дмитро, бліднучи од хвилювання, почав усе розповідати. Однак через обережність не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. «Хто його знає, як воно ще повернеться?»

Іван Васильович уважно слухав Дмитра, слідкуючи за кожним його рухом, намагаючись розібратись, що таїлось за недоказаним чи обережно обірваним. І скупі тяжкуваті слова, зосереджена напруга почали розкривати перед ним нелегке уперте життя, з падіннями і зльотами, утратами і радощами шукань, з гіркими невдачами і поезією нової праці; А коли Дмитро дійшов до самої трепетної струни — заговорив про гречку, Іван Васильович аж просіяв. Потім косо з незадоволенням поглянув на годинника, рукою торкнувся плеча шофера:

— Тихше жени. «Яка любов до роботи. Творча любов», — слухав неквапну зосереджену розповідь.

— Поле у мене як галка чорне, — уже огріта співчуттям, вирівнювалась і струмувала мова Дмитра. — Роса чи туман упаде на нього — і не випарується дурно-пусто, бо ми першими, тільки сніги одшумували, закрили вологу. А як же інакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зійде моя гречка — ока не одірвеш. Як наробишся за цілий день, а увечері з найдальшого поля прийдеш подивитися. Перші листочки у неї, знаєте, округлі, з виємкою, ну, прямо, дитячі сердечка. Аж говорить до тебе… А доспівати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. І діло в тому, що й життя чоловікові вона може скрасити, колгосп на ноги підняти.

«Новатор, новатор росте! Тільки немало ще його очищати треба», — запам'ятовує кожний образ і слово Іван Васильович. Голубінь в його очах уже переважує сталеві тони.

— В минулому році я в себе на городі, для практики, гречку у лунки посадив. Насінину у насінину підібрав. Так такі стебла піднялись, прямо у мій ріст. Розкущувались, кетягами задзвеніли. Подивишся збоку — не гречка, а калина красується. Зерна ж як роси зародило. І кожне — ядерне, гранчасте і таке блискуче, як дорогі камінчики в золотих магазинах.

— Ох і молодець, Дмитре Тимофійовичу! Ти роботу агронома Ворони читав?

— Ні. Про що там?

— Майже про те саме, над чим ти задумався. Він науково довів: посів вирівненим насінням дає на кожному гектарі на три центнери більше зерна. От візьмемо «Українку» — на кожні сто зернин припадає тридцять — великих, п'ятдесят — середніх і двадцять — плюсклих, що дають миршаві запізнілі сходи. Бачив поміж колоссям сухі трухляві стрілки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кілограмів ми пусто висіваємо на кожний гектар.

— Скільки мільйонів пудів на вітер летить, — похитав головою Дмитро. — Значить, недарма я гречку по насінині відбирав. — І вперше щось подібне до усмішки зігнуло його уста. — Хочу таке зерно виростити, як лісовий горіх. Аж у снах приходить воно до мене.

«От де живе душа чоловіка… Нараду, негайно нараду треба скликати», — схвильований Іван Васильович знову одним оком зиркнув на ліву руку, нахмурився, потім швидко розщібнув ремінчик — і годинник м'яко упав у кишеню піджака. Шофер, розуміючи, в чому справа, зупинив машину посеред лісу.

— Дмитре Тимофійовичу, продай мені трохи свого зерна.

— Ви що? — аж перелякався. — Насмішки видумуєте? Воно у мене до найменшої бубочки на обліку. Я б його за ці самі самоцвіти в золотих магазинах не продав би. — Навіть не помітив, що зупинилась машина.

— Ну, тоді так відпусти трохи.

— І так не відпущу. Я ним ділянку в колгоспі підніму. А як розтечеться воно по руках…

— Скупий ти, — засміявся. — А хоч покажеш своє чарівне зерно?

— Чому ж ні, — охоче погодився. — А восени, коли зародить ділянка, відпущу вам трохи, — розщедрився. «Таки учений, — твердо вирішив. — Та все одно ні зернини не дам, хай сам вирощує».

— Дмитре Тимофійовичу, а про бджоли ти думав?

— Аякже. Тільки зацвіте гречка — усі вулики повивозимо на поле. Тут діло вірне. Бджолозапилення вдвоє підіймає врожай. Це золоте дно.

Ввійшли в чорнолісся. Прозорозеленаве полум'я беріз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмків. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срібла скидалася риба, і тоді вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механізм годинника.

— Бачиш, як струмки озеро утворили? — неждано запитав Іван Васильович.

— Бачу, — відчув, що за цими словами криється недоказана думка.

— От гречка твоя — один струмок. А вона дає життя другому — медовому. Збільшиться ж пасік — і вже сади по-інакшому зародять.

— Вірне слово, — схвально подивився на Івана Васильовича. «Звісно, агроном».

— Сіяти свій лан як думаєте? Широкорядним способом?

— Тільки половину широкорядним.

— Чому? — здивувався.

— Ще опасаються колгоспники.