Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
очок.

— Еге-ге! — стрілець опустив рушницю. — Щось тут не так! Я вистрелив бездоганно!

— А може, все-таки трошечки здригнулися, — сказав Керн. — Рушниця та ж сама.

— Я не здригаюся! — роздратовано відрубав стрілець. — У старого фельдфебеля поліції рука не здригається! Свого пострілу я певен!

Тепер здригнувся Керн. Поліцай, навіть у цивільному, впливав йому на нерви. А фельдфебель ще додав погрозливо:

— Тут щось не так, чуєте, ви!

Керн не відповів. Він подав стрільцеві знову заряджену рушницю — цього разу нормальним набоєм. Фельдфебель ще раз пронизав його поглядом, перш ніж прицілитись. Вибивши дванадцять очок, він опустив рушницю.

— Ну?

— Буває… — сказав Керн.

— Буває? Ні, такого не буває! Чотири рази по дванадцять, а п’ятий — шістка! Ви, певне, й самі не вірите!

Керн промовчав. Почервонілий фельдфебель приступив до нього ближче.

— Стривайте, стривайте! Ми з вами десь уже зустрічалися!

Та його перебили приятелі, галасливо зажадавши додаткового пострілу. Мовляв, шістка недійсна.

— Ви тут щось із набоями намудрували, голубчики! — кричали вони.

Підійшла Ліло.

— Що сталося? — спитала вона. — Може, я розберуся? Цей юнак тут новенький.

Стрільці загомоніли до неї. Тільки поліцай мовчав. Він дивився на Керна і, видно, силкувався пригадати, де бачив його. Керн витримав той погляд, згадавши всі уроки свого неспокійного життя.

— Я спитаю директора, — байдуже мовив він. — Сам я тут нічого не можу вирішити.

Керн ладен був дати поліцаєві додатковий постріл. Але що скаже Потіуюх, коли почує, що фамільний скарб його дружини у дідька в зубах? Керн ніби увіч побачив розгніваного директора. Ну й становище! Немов між Сциллою й Харибдою. Він неквапливо дістав сигарети й закурив, ледве стримуючи тремтіння в руках. Потім одвернувся й почовгав на місце Ліло.

Ліло лишилась на його місці. Вона запропонувала компроміс: хай фельдфебель зробить іще п’ять пострілів. Безплатно, певна річ. Та поліцаєві приятелі не погоджувались. Зиркнувши на Керна, Ліло помітила, як він зблід, і збагнула, що справа тут у чомусь серйознішому, ніж чарівні кулі директора Потцлоха. Вона раптом усміхнулася й сіла на стійку навпроти поліцая.

— Такий бравий кавалер і вдруге добре стрілятиме! Ну, спробуйте ще раз! П’ять призових пострілів для короля стрільців!

Підлещений поліцай гордо задер голову.

— Людині з такими руками, певно, невідомий страх, — сказала Ліло, поклавши свою тендітну ручку на міцну, порослу рудим волоссям руку фельдфебеля.

— Страх? Такого не знаємо, — поліцай випнув колесом груди й дерев’яно засміявся. — Ще чого не вистачало!

— Я так і гадала! — захоплено дивлячись на нього, Ліло подала йому рушницю.

Поліцай старанно прицілився й вистрілив. Дванадцять очок. Він вдоволено поглянув на Ліло. Та всміхнулась і знову зарядила рушницю. Усього поліцай вибив п’ятдесят вісім очок.

Ліло нагородила його сліпучою усмішкою.

— Я тут уже не один рік, але такого стрільця ще не бачила! — запевнила вона. — Вашій дружині справді нічого боятися.

— А я нежонатий.

Ліло зазирнула йому в очі.

— Певне, просто самі не хочете.

Поліцай самовдоволено усміхнувся. Приятелі його знов загомоніли. Ліло відійшла до етажерок із призами й принесла виграний фельдфебелем кошикддя пікніка. Той пригладив вусики і несподівано сказав, уп’явши в Керна маленькі холодні очиці:

— А до вас я ще докопаюсь! Я ще прийду сюди у формі!

Відтак з гордою усмішкою взяв кошика і вийшов з усією своєю

компанією.

— Він упізнав вас? — квапливо спитала Ліло.

— Не знаю. Навряд. Я його ніколи не бачив. Але, може, він мене бачив де-небудь?..

— Вам треба зникнути. Краще не траплятись йому більш на очі. Підіть скажіть Штайнерові.

Того дня поліцай більше не приходив. Проте Керн таки вирішив увечері виїхати.

— Треба вшиватися, — сказав він Штайнерові. — Щоб часом чого не сталось, бо в мене таке передчуття. Два дні я тут пробув, оговтався і тепер, здається, уже в нормі. Як ти гадаєш?

Штайнер кивнув.

— їдь, хлопчику. Я за тиждень-другий теж пощу. Мій паспорт надійніший будь-де, ніж в Австрії. Тут уже стає небезпечно. Останніми днями я багато дечого почув… Ну, ходімо до Потіуюха.

Директор Потіуюх не на жарт розгнівався, дізнавшись про втрату в тирі.

— Комплект для пікніка?! Це ж тридцять шилінгів готових грошей! Оптовий розпродаж! — зарепетував він. — Ви завдаєте мені збитків, юначе!

— Та він же їде! — відказав Штайнер і пояснив йому, як воно все вийшло. — Це ж була аварійна ситуація! — закінчив він. — Доводилося рятувати вашу фамільну реліквію.

Отямившись від запізнілого переляку, Потіуюх сказав уже примирливо:

— Ну, це річ інша! — І, сплативши Кернові зароблене, повів його до тиру. — Юначе! — сказав він там. — Ви ще взнаєте Леопольда Потіуюха, останнього в світі людинолюбця! Виберіть собі з оцих призів що вам завгодно. Як сувеніри. На продаж, звичайно. Порядні люди сувенірів не визнають; згадки — це тільки зайва прикрість у житті. Ви ж торгуватимете, правда? Виберіть що-небудь! Скільки захочете.

І метнувся до панорами світових див.

— Бери, не соромся, — сказав Штайнер. — Такий непотріб найкраще продається. Вибирай невеличкі, легкі речі. Та швидше, поки Потіуюх не передумав.

Але Потцлох не передумав. Навпаки, до вибраних Керном попільничок, гребінців та гральних костей він іще від себе додав три статуетки голих богинь із справжньої штучної бронзи.

— У маленьких містечках з руками одірвуть! — глузливо усміхаючись, пояснив він і поправив пенсне. — Містечкових обивателів душить глуха хіть. Звичайно, в тих містечках, де нема борделів. Ну, Керне, хай вам Бог помагає. Мені час іти на конференцію. З приводу високого податку на розваги. Податок на розваги! Як це типово для нашого століття! Замість того, щоб іще премії призначати…

Керн зібрався в дорогу, виправ свої шкарпетки та сорочки й порозвішував сохнути. Тоді разом із Ліло та Штайнером сів вечеряти.

— Сумуй, синку, — сказав Штайнер. — Це твоє право. Античні герої плакали більше, ніж найсентиментальніша дурепа наших днів. Вони знали, що горя не слід заганяти вглиб. А нашим ідеалом стала несхитна мужність кам’яної статуї. Це зовсім ні до чого. Посумуй трохи, воно й минеться.

— Смуток — це часом остання втіха, — спокійно мовила Ліло, ставлячи перед Керном тарілку борщу зі сметаною.

Штайнер, усміхаючись, погладив її по голові.

— А для тебе, мій юний приятелю, нехай зараз останньою втіхою буде сита вечеря. Давнє солдатське правило. А ти ж солдат, не забувай цього. Ти на передньому краї. У дозорі. У розвідці. Ти розвідник громадянства світу. За день можна перелетіти літаком десяток кордонів, і кожен з них не може існувати без другої сторони, а проте вищиряється на неї цілим лісом дул та багнетів. Так не може тривати довіку.

— Згоден, згоден, — засміявся Керн. — Але що я робитиму сьогодні ввечері, коли буду сам?

Пізно ввечері він поїхав.

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: