Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
страху.

Керн зчудовано втупив у неї очі.

— А хіба можна? Адже тут, певне, є якась служниця, вона ж розповість хазяям!

— Служницю до понеділка відпустили додому. Вона приїде поїздом об одинадцятій сорок. А Ноймани — о третій годині дня. Доти ми тут хазяї.

— Владико небесний! — вигукнув Керн. — І ото аж доти вся ця квартира належатиме нам?

— Авжеж.

— І ми можемо жити в ній, наче вона справді наша, вся-вся, з оцією вітальнею, спальнями, власною їдальнею, зі сніжно-білою скатертиною, з порцеляною, ба навіть зі срібними ножами та виделками, спеціальними ножичками для яблук, і з чорною кавою в маленьких чашечках, і з радіоприймачем?

— З усім, з усім! І я куховаритиму для тебе, а потім уберусь у вечірню сукню Сильвії Нойман — теж для тебе!

— А я одягну смокінг пана Ноймана! Хай він, може, й завеликий на мене! Я в тюрмі начитався «Елегантного світу», отож тепер знаю, як треба одягатися.

— А він якраз і не завеликий буде.

Розкішно! Уже як свято, то свято, — Керн у захваті схопився з стільця. — Це ж я можу скупатись у гарячій ванні, з милом, як слід, правда? Я так давно не мився по-людському! У тюрмі нас тільки лізолом квацювали.

— А чого ж! Гаряча ванна, ще й із всесвітньо уславленим одеколоном «Фарр» фірми «Керн»!

— Е, його я вже весь продав.

— Зате в мене ще є флакончик! Той самий, що ти мені в Празі подарував, тоді в кіно, першого вечора. Я його зберегла.

— Отепер келих щастя повен! — вигукнув Керн. — Благословенний Цюрих! Я зовсім приголомшений, Рут. Такий щасливий початок!

12

Керн два дні тримав в облозі віллу комерційного радника Арнольда Оппенгайма в Люцерні. Білий особняк, наче неприступний замок, стояв наузвишці надФірвальдштетським озером. У списку адрес, подарованому Кернові хитромудрим Біндером, біля прізвища Оппенгайма стояла примітка: «Німецький єврей. Дає, але тільки підтиском. Патріот Німеччини».

На третій день Керна впустили до вілли. Оппенгайм прийняв його у великому, рясно засадженому айстрами, туберозами та хризантемами, садку. Перед Керном постав доброзичливий міцний чолов’яга з товстими пальцями на руках і з маленькими густими вусиками.

— Ви оце щойно з Німеччини? — поцікавився він.

— Ні. Уже третій рік, як я поїхав звідти.

— А звідки будете?

— З Дрездена.

— Ах, Дрезден!.. — мрійно зітхнув Оппенгайм, проводячи долонею по голій лискучій голові. — Прекрасне місто! Самоцвіт! Одна Брюлева тераса чого варта! Це щось неповторне, хіба не так?

— Так… — мовив Керн. Йому було жарко, він би з насолодою випив склянку того виноградного соку, що стояв перед Оппенгаймом на мармуровому столику. Але хазяїнові й на думку не спало почастувати його: комерційний радник усе ще замріяно дивився кудись у простір.

— А Цвінгер!.. А палац… а галереї… Вам, звичайно, все це добре знайоме, правда?

— Не дуже. Більше тільки ззовні.

— Що ж це ви, мій юний друже? — Оппенгайм кинув на Керна докірливий погляд. — 1 Таких речей не знати! Це перлина німецького бароко! Невже ви ніколи не чули про Даніеля Пепельмана?

— Ну як же, звичайно, чув! — Керн ні сном ні духом не знав нічого про того майстра бароко, проте хотів догодити Оппенгайму.

— Ото ж бо! — комерційний радник відкинувся на спинку крісла. — Ех, Німеччина!.. Таж чогось подібного ніхто в світі не повторить, скажіть?

— Певно що ні. Та це й краще.

— Краще? Чому краще? Як це розуміти?

— Дуже просто. Краще для євреїв, інакше ми пропали б.

— Ах, он як! Ви з політичної точки зору? Але, знаєте… «пропали б»… Навіщо кидати такі страшні слова! Повірте мені, у нас тепер надто все перебільшують. Я знаю про це з найвірогідніших джерел: не так уже й погано все, як говорять.

— Правда?

— Авжеж, правда! — Оппенгайм нахилився вперед і вже тихше, інтимним тоном додав: — Між нами кажучи, євреї самі багато чим винні в тому, що нині діється. Страшенно винні, я вам кажу — а я вже знаю, що говорю. Вони багато накоїли такого, в чому зовсім не було потреби, — уже хто-хто, а я таки розуміюсь на цьому!

«Скільки ж він дасть мені? — думав Керн. — Чи хоч вистачить нам, щоб дістатися до Берна?»

— Візьміть ось хоча б питання з євреями Східної Європи, галицькими й польськими імігрантами, — сказав Оппенгайм і відпив ковток виноградного соку. — Чи слід було впускати їх усіх? Чого, справді', треба цим людям у Німеччині? Я проти цього, так само як і уряд. Євреї є євреї, так твердили нам споконвіку, але скажіть самі, що може бути спільного між якимось пейсатим рознощиком у засмальцьованому каптані й старовинним, осілим уже кілька століть тому єврейським бюргерським родом?

— Одні імігрували раніше, а другі — пізніше, — не подумавши, мовив Керн і сам злякався своїх слів. Адже він в жодному разі не хотів роздратувати Оппенгайма.

Проте хазяїн зовсім не звернув уваги на його випад — надто вже захопився своєю темою.

— Одні — асимільовані, повноцінні, поважні, в національному розумінні першокласні громадяни, а другі — чужоземні зайди! Ось у чому суть, добродію! Навіщо нам ті людці? Ні до чого вони нам, взагалі ні до чого! Хай би собі й лишалися там, у Польщі!

— Але ж їх і там не хочуть мати…

Оппенгайм, роздратовано дивлячись на Керна, широко розвів руками.

— Але ж це анітрохи не стосується Німеччини! Це вже зовсім інше питання! Треба ж бути об’єктивним! Я терпіти не можу, коли засуджують усе жужмом. Можна говорити про Німеччину все, що хочеш, але ж тепер там люди діло роблять! І вони ж таки чимало досягли! Ви ж цього не можете не визнати, скажіть?

— Звичайно, — мовив Керн, водночас думаючи: «Якщо дасть двадцять франків, нам вистачить на чотири дні. А може, він дасть і більше…»

— Якщо при цьому декому з людей чи навіть певним групам і скрутно буває… — Оппенгайм хапнув ротом повітря. — Ну що ж, видно, така вже сувора політична необхідність! Велика політика не знає сентиментів! З цим нам треба примиритися…

— Звичайно…

— Самі подивіться, — вів далі Оппенгайм, — народ забезпечили роботою. Піднесли національну гідність. Звісно, при цьому часом трохи перегинають палицю, але на початку завжди так буває. А згодом це владнається. Ви лишень подумайте, що сталося з нашим вермахтом! Адже досі такого світ не бачив! Ми раптом стали знову повноцінними. Бо народ без великої, боєздатної армії — ніщо, зовсім ніщо!

— На цьому я не розуміюся, — сказав Керн.

Оппенгайм скоса позирнув на хлопця.

— А слід би! — зауважив він, підводячись. — Саме коли ви за кордоном! — він спіймав на льоту

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: