Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— А звідки ти його знаєш? — спитав Керн.

— Він мене якось із однієї халепи визволив. Із страшенної халепи… Ну, ходімо вже…

Вони повернулися до швальні. Професор і злодій запитливо глянули на Керна. Той кивнув і сів.

— Усе гаразд? — тихенько спитав професор.

Керн знову кивнув.

— Ну, давай далі, — прошепотів професор у свою руду бороду. — Aller. Неправильне дієслово. Je vais, tu vas, il…

— Ні, — перебив його Керн. — Сьогодні давайте візьмемо інше слово. Як буде «любити»?

— Любити? Aimer. Але ж це правильне дієслово!

— От саме тому, — відказав Керн.

Професора випустили через місяць. Злодія через півтора, а за кілька днів по ньому й шахрая.

Кілька днів Керн був у камері сам, потім йому привели двох нових співв’язнів. Він зразу побачив, що це емігранти. Один був уже літній, мовчазний, другий — років тридцяти. На їхній поношеній одежі видно було сліди неабияких зусиль підтримувати пристойний вигляд. Старший одразу ж ліг на нари.

— Звідки прибули? — спитав Керн молодшого.

— З Італії.

— Ну, і як воно там?

— Було добре. Я там два роки прожив. Тепер урвалося. Перевіряють усіх.

— Два роки! — здивувався Керн. — Оце здорово!

— Еге ж, але тут я за тиждень попався! І оце тут весь час таке?

— Останні півроку гірше стало.

Новак підпер голову руками.

— Скрізь гірше стає. До чого воно тільки йдеться?.. А як у Чехо-словаччині?

— Теж гірше. Забагато нас там. А в Швейцарії ви не були?

— Швейцарія надто маленька. Дуже скоро впадаєш в очі… І чом було мені не податися до Франції?.. — невидющим поглядом дивлячись перед себе, додав новак.

— А ви вмієте по-французькому?

— Умію, аякже! — новак пошкрябав розкуйовджену голову.

Керн зрадів.

— То давайте розмовляти французькою. Я оце якраз трохи навчився, і мені не хотілося б забувати.

Новак здивовано скинув на нього очима.

— Розмовляти французькою?.. — і холодно засміявся. — Е ні, вибачайте. Це надто безглуздо. Сидіти в тюрмі й цвенькати французькою! Химерні ідеї у вас у голові, слово честі!

— Анітрохи. Просто в мене химерне життя.

Керн іще трохи почекав — може, новенький передумає. Потім зліз нагору, на свої місце, і, лежачи, повторював у думці неправильні дієслова, аж поки не заснув.

Він прокинувся: хтось термосив його. Це був новачок, який не схотів розмовляти французькою.

— Поможіть! — задихався він. — Швидше! Людина повісилась!

Керн, іще сонний, підвівся. У сірій досвітній сутіні високо при вікні чорніла людська постать із повислою на груди головою. Керн миттю скочив з нар.

— Давайте ножа! Швидше!

— У мене немає ножа! Може, у вас є?

— А, чорт! Нема, відібрали. Я його підніму, а ви стягніть пасок через голову.

Керн став ногами на долішні нари й спробував підняти самогубця. Той був важкий, мов земна куля, куди важчий, ніж здавався на погляд. Одяг на ньому був холодний і мертвий, як і він сам. Напруживши всю свою силу, Керн ледве-ледве здужав підняти безживне тіло.

— Ну, швидше! — прохрипів він. — Стягніть пасок! Я ж не можу його довго держати отак!

— Зараз…

Кернів напарник зліз на горішні нари й заходився шпортатись біля шиї самогубця. Та майже зразу ж опустив руки, похитнувся й почав блювати.

— Сто чортів вам у пельку! — загорлав Керн на нього. — Більше ви нінащо не здатні? Відчіпляйте! Швидше!

— Я не можу дивитись, — простогнав новачок. — Оті очі! І язик!

— Ну, то злізьте додолу, подержіть ви його, а я зніму пасок!

Передавши йому важелезне тіло, Керн видерся нагору. Видовище

було страшне. Сине, набрякле обличчя, вибалушені, немов полопа-ні, очі, товстий чорний язик… Керн узявся за тонкий ремінець, що глибоко врізався в розпухлу шию.

— Вище! Підніміть вище!

Внизу щось захарчало. Кернового напарника знову знудило. Він пустив з рук тіло самогубці, й у того від ривка ще дужче вилізли з орбіт очі, висолопився язик, наче в страхітливому глузуванні над безсиллям живих.

— А, бісова душа! — Керн розпачливо шукав у думці способу, як привести новачка до тями. Раптом, мов блискавка, у нього в голові сяйнула сцена сутички між білявим студентом і арештантом-служ-ником. — Ти, стерво слиняве! — ревнув він. — Берись зараз же як слід, бо я з тебе кишки випущу! Живо, боягузе нещасний! — Розмахнувшись ногою, Керн ударив того навмання і відчув, що влучив добре. Потім ударив ще раз, з усієї сили. — Я тобі голову розвалю! Піднімай, швидше!-

Чоловік унизу мовчки підкорився.

— Вище! — навіснів Керн. — Вище, ганчірко ти паскудна!

Чоловік підняв тіло вище. Кернові пощастило розсмикати зашморг

і стягти його через голову самогубця.

— Так, тепер опускаймо його!

Вони вдвох опустили безживне тіло й поклали на нари. Керн шарпонув жилетку на самогубцеві, розстебнув пояс штанів.

— Стукайте у двері, кличте варту! Я робитиму штучне дихання.

Ставши навколішки в узголів’ї, він узяв мертві, холодні руки старого в свої — теплі, живі — й почав ритмічно піднімати та опускати їх. За кожним рухом у грудях самогубця хрипко клекотіло. Керн кілька разів нахилявся, прислухаючись, над сивуватою чорноволосою головою, але віддиху почути не міг. Чоловік, що не хотів розмовляти французькою, гатив у двері й кричав:

— Варта! Варта!

Голос його глухо відлунював у високій камері.

Керн без упину мотав руками. Він знав, що штучне дихання часом доводиться робити не одну годину. Але скоро він облишив свою роботу.

— Дихає? — спитав чоловік біля дверей.

— Ні. — На Керна раптом налягла важенна втома. — Та й навіщо це?.. Він же сам хотів умерти. Так навіщо ж йому перешкоджати?

— Але ж на Бога!..

— Тихше, ви! — погрозливо просичав Керн. Почути зараз іще хоч слово — це було понад його силу. Він знав усе, що хоче сказати його напарник. Але він знав і те, що ця людина повіситься знову, хоча й пощастить її врятувати. — Спробуйте самі, як хочете… — вже спокійно сказав Керн за мить. — Але він, напевне, добре знав, чому так робить.

Надійшов наглядач.

— Що за Гвалт? Показилися, чи що?

— Та ось людина повісилась!

— Господи! Не було клопоту! Живий іще?

Наглядач відімкнув двері. Від нього тхнуло копченою ковбасою й вином. Спалахнув ліхтарик.

— Що, неживий?

— Здається…

— Ну, то полежить до ранку. Хай Стернікош із ним морочиться. Я нічого не чув і не знаю. — Наглядач повернувся, щоб вийти.

— Стривайте! — гукнув Керн. — Зараз же викличте санітарів. Із швидкої допомоги.

Наглядач вилупив на нього очі.

— Якщо за п’ять хвилин їх не буде тут, я таку бучу здійму, що вас із служби потурять! — додав Керн.

— Адже ж його ще, може, вдасться врятувати! Киснем! — озвався з глибини камери другий в’язень, що, схилившись темною тінню над самогубцем, усе піднімав та опускав йому