Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
руки.

— Нічого собі деньок починається! — буркнув наглядач і почвалав геть.

За кілька хвилин прийшли санітари й забрали самогубця. Незабаром наглядач повернувся ще раз.

— Здайте підтяжки, паски й ремінні шнурки.

— Я не збираюсь вішатись, — відказав Керн.

— Все одно здайте!

Вони повіддавали все, що вимагав наглядач, і мовчки посідали на нарах.

Увечері їх перевели до більшої камери, де вже було четверо в’язнів. Кернові здалося, що все це емігранти, але йому те було байдуже. Відчуваючи тяжку втому, він одразу ж заліз на нари. Однак заснути не зміг. Лежав і дивився на маленький світлий чотирикутник заґратованого вікна.

Зовсім пізно, десь опівночі, привели ще двох. Керн їх не бачив, тільки чув, як вони товчуться, влаштовуючись.

— Як ви гадаєте, чи скоро нас звідси випустять? — за кілька хвилин несміливо спитав із темряви голос одного з нових.

Відповіді не було довгенько. Нарешті озвався чийсь густий бас:

— Залежно від того, що ви вчинили. Коли вбивство з метою пограбування — сидітимете довічно, коли ж убивство з політичних мотивів — усього тиждень.

— Та я тільки вдруге попався без паспорта.

— Це гірше, — прогув бас. — Менш як на місяць не розраховуйте.

— Господи Боже! А в мене у валізі курка лежить! Смажена курка! Вона ж засмердиться, поки я вийду!

— Безперечно, — потвердив бас.

Керн насторожив вуха.

— А у вас іще коли-небудь лишалась курка у валізі? — спитав він.

— Правда! Лишалась! — здивовано відповів новенький за хвилинку. — А звідки ви це знаєте, добродію?

— Вас і тоді було заарештовано?

— Атож! А хто це питає? Хто ви такий? Звідки ви можете це знати, добродію? — збуджено питав голос із темряви.

Керн несподівано зареготав. Він аж. задихався від мимовільного, судорожного, болісного реготу. У цьому реготі виливалося з нього все, що осіло в душі за два місяці: і безсила злість на поліцію, і самотність, і тривога за Рут, і прагнення витримати, і жах перед самогубцем; Керн сміявся й сміявся, вибухами, на все горло, й не міг зупинитись.

— Пулярка! — нарешті вигукнув він крізь сміх. — їй-богу! Пулярка! І знову курка у валізі! Оце так збіг!

— Збіг, кажете? — огризнувся розлючено Пулярка. — По-моєму, це якесь прокляття, лиха доля!

— Вам, видно, не щастить на смажених курей? — озвався бас.

— Тихо! — обурився ще один голос. — Холера б вас узяла з вашими смаженими курми! Здіймати серед ночі такий бунт у кишках бездомного вигнанця!

— А може, між вами й пулярками є якийсь містичний зв’язок? — просторікав бас.

— То хай спробує переключитись на смажені калоші! — прохрипів бездомний вигнанець.

— Може, ви в одцому зі своїх колишніх втілень були лисицею? — висловив здогад бас. — А тепер кури мстяться вам.

Пулярка ще раз спробував огризнутися:

— Совісті у вас немає, поганці! Глузувати з людини, яку спіткало нещастя.

— Аз кого ж іще? — єлейним тоном спитав бас.

— Тихо там! — гримнув наглядач у коридорі. — Тут вам порядна тюрма, а не шинок якийсь!

11

Керн удруге розписався в тому, що його висилають з Австрії — цього разу довічно. Але тепер це його вже не вразило. Він тільки подумав, що завтра вранці, напевне, знову буде в Пратері.

— У вас є у Відні де-небудь якісь речі? — спитав Керна урядовець, що оголосив йому вирок.

— Ні, немає.

— А ви знаєте, що в разі повернення вам загрожує щонайменше тримісячне ув’язнення?

— Знаю.

Урядовець хвилинку дивився на нього, тоді дістав з кишені п’яти — шилінгову банкноту й простяг її Кернові.

— Ось нате, вип’єте вина. Не я ж видаю закони… Беріть гумпольд-кірхенське, воно цього року найкраще. Ну, йдіть.

— Дякую! — спантеличено промовив Керн. Це вперше до нього поставилися співчутливо в поліції. — Дуже дякую! Мені ці гроші вельми потрібні.

— От і добре. Ну, йдіть уже, чого стоїте! Ваш супровідник чекає в приймальні.

Керн сховав гроші. їх мало вистачити не тільки на дві чвертки гум-польдкірхенського, а й на квиток, щоб, повертаючись до Відня, хоч трохи під’їхати поїздом. Так безпечніше.

їхали вони тією самою дорогою, що й минулого разу зі Штайнером. Кернові здавалось, наче це було років десять тому.

Від станції до митниці треба>було ще далеченько йти пішки. Дорогою їм трапилась винаренька; у палісаднику перед нею стояло кілька столиків зі стільцями. Керн пригадав пораду урядовця.

— Зайдемо вип’ємо по склянці? — спитав він поліцая.

— Чого?

— Гумпольдкірхенського. Воно цього року найкраще.

— А чого ж, можна! Однаково на митницю рано, ще видно.

Вони сіли за стіл у палісаднику й попивали прозоре, терпкувате вино. Тиша, спокій раннього вечора панували довкола. Небосхил був ясний, високий, зеленавий — кольору яблука. Угорі, мов сокіл, пролетів літак у напрямі Німеччини. Шинкар приніс ліхтар зі склом і поставив на столі. Це був перший Кернів вечір на волі. Він два місяці не бачив відкритого неба, відкритого обрію. Йому здавалося, наче й дихає він уперше за два місяці, Він сидів тихо, втішаючись хвилиною спокою, що випала йому. За годину-дві знов почнуться турботи, гонитва.

— Ну й часи настали, хай йому біс! — пробурчав зненацька поліцай.

— Згоден з вами, — озвався Керн.

— Та ні, я про інше!

— О, я розумію.

— Це я про вас, емігрантів, — похмуро пояснив супровідник. — Через вас скоро всяку пошану до свого мундира втратиш. Тільки й знаєш, що емігрантів возити. День у день те саме. Од Відня та до кордону. Що це за життя! І наручників ні разу нікому не надягнеш, як колись бувало.

— Не хвилюйтесь, може, за рік-два вже й нас у наручниках возитимете, — сухо відказав Керн.

— Теж зрівняли! — поліцай глянув на Керна досить-таки зневажливо. — Ну що ви таке з поліційної точки зору! Ніщо. От колись я супроводив грабіжника Мюллера-другого, що вбив чотирьох людей! Наручники, револьвер напоготові! Ато ще, два роки тому, Бергмана — той жінок різав. А потім бандита Бруста… Не кажучи вже про Тедді Блюмеля, осквернителя трупів. Ото були часи! А нині… Таж із вашим братом здохнеш з нудьги! — Він зітхнув і допив свою склянку. — Ви хоч у вині смак знаєте… Вип’ємо ще чвертку? За мій кошт.

— Можна.

Вони випили в добрій згоді ще чвертку, потім рушили далі. Тим часом уже стемніло. Над головами шмигали через дорогу кажани, пурхали нічні метелики.

Вікна митниці яскраво світилися. Доглядачі були ті самі, що й минулого разу. Супровідник передав їм Керна.

— Зайдіть, посидьте поки що, — сказав один із митників. — Ще ранувато.

— Я знаю, — відповів Керн.

— 0, ви вже знаєте?

— Аякже! Кордон — це ж наш рідний край.

Удосвіта Керн був уже знову в Пратері. Він не наважився піти просто до фургона й розбудити Штайнера:

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: