Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

ПРИНЦ. О моя кохана, мені дуже прикро, що я завдав тобі болю розчарування, але я припускав, що ти здогадаєшся сама. Хіба, коли б моє серце було ціле й неушкоджене, я посилав би його тобі у діамантовій шкатулці?

Щирість, якщо попадеться без домішки фальші, — метал неоціненної вартості.

Трохи побоююсь, щоб біля великої брами в комунізм вартові не прогавили й не пропустили Підлабузника, Лицеміра, Брехуна та їм подібну компанію.

Тебе обійдено в чімсь зовсім незначному, і ти відразу нарік себе «борцем за правду». Що ж! Киця теж болісно реагує, коли наступити їй на хвіст.

Можна і не миритися з старістю, але незгода ця, як і кожна інша, не приведе ні до чого доброго…

Дорогий приятелю!

Спішу, щоб цього листа вислати ще перед Новим роком. Вважаю, що в наступному буде непристойністю для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який для неї не є ні чоловіком, ні братом.

А крім того, не забувай, що у шістдесят сьомому році ми досягнемо пересічного віку нашого сучасника. А Ти знаєш, що це означає? Це означає, мій дорогий, що кожний день за цією границею буде нам записаний як дарований. До того ж звідки певність, що при сум'ятті, яке мусить панувати у небі (Ти тільки згадай, ні, цього навіть уявити собі важко, скільки мільярдів мільярдів людей понавмирало до нас!), ми відшукаємо одне одного? Будемо отак снуватись віками поміж душами незнайомих нам людей і загризати себе докорами, що за земного життя не сказали собі усього, що відклалося в серці.

В останньому листі Ти написав мені, що Твоя «Буковинська рапсодія» повинна перевищити все, що Ти створив дотепер, бо це буде Твоя лебедина пісня.

Я мала великий жаль до Тебе за ці нерозважні слова. Пробач, я не так висловилася. Я мала претензії не до Тебе, а до того старшого добродія, що своїми роздумами про смерть хотів, — Ти подумай лише, які бувають злобні люди, — притьмарити Твій ясний образ у моїх спогадах.

Знаєш, це мене так обурило, що я аж голос підняла на того старшого чоловіка.

— Ідіть собі! — крикнула я йому. — Геть з моєї хати! Ідіть! Ідіть! Ви не на ту адресу потрапили…

Проте згодом, коли я Твого листа прочитала ще раз і ще раз, я була схильна повірити, що Ти і той старший чоловік з гіркою складкою довкола рота — це одна і та сама особа.

Я не можу сказати, що я працюю над останнім своїм твором, хоч повість, яку зараз пишу, може залишитись і недокінченою. На даровані дні широко не розмахнешся…

Ні, Ти не думай, що я вже дуже боюся смерті, мені просто-напросто дуже подобається жити.

І все ж Твоя «Буковинська рапсодія» примусила мене замислитися над впорядкуванням мого паперового господарства.

Повинна Тобі сказати, що ви, музики, по смерті у вигіднішому становищі від нашого брата письменника. Ви залишаєте по собі папери, записані нотною азбукою, яку може розшифрувати кожний по-своєму і ніколи не викрити схованої в ній таємниці вашого серця.

А тепер дивись, яка небезпека загрожує по смерті письменника його кожному зафіксованому на папері слову!

Слова, які аж ніяк не були призначені ні для сторонніх вух, ні для сторонніх очей, по нашій смерті так звані впорядники літературної спадщини виволікають на денне світло (небагато допомагає, що слова ті не даються, пручаються, ховаються за нерозбірливий почерк, за пропущені літери, за невиразні кінцівки, їх однаково по-варварськи роздягають догола) і за копійки продають цікавим разом із своїми, о, як часто фальшивими, коментарями.

Уявляю собі, як заіскрились би очі такому посмертному впоряднику, коли б він поруч листів батька моїх синів знайшов і Твої з паралельними, а то і ранішими датами!

Пілати від літератури, не давши і слова сказати на своє виправдання, видали б вирок розіп'яти їх на хресті, а фарисеї, любуючись їхніми муками, говорили б до юрби:

— Ось вам заслужена покута за гріхи тієї, що їх породила! О, була то велика грішниця, люди! Вдаючи з себе людину твердих моральних принципів і осуджуючи інших (о людське лукавство, де твоя межа?), вона вела подвійне життя, про що і засвідчують ось розіп'яті перед вами на хресті листи її кохання.

А юрба, от як юрба, вона вічно спішить, їй завжди ніколи, навіть не завдала б собі клопоту розібратися хоч побіжно в тому, що почула, і понесла б хулу далі…

І тому я вирішила, коли почую, що наближаюся до неминучого кінця своєї дороги, спалити Твої листи.

Їх не так вже й багато, і такі вони скромні, що, напевно, й не посміють запротестувати проти такого виду смерті. Вони, зрештою, досить розсудливі і знають, що все, що народжується, мусить скоріше чи пізніше померти.

Але — як Ти даси собі раду з моїми листами?

Їх, по-перше, значно більше (враховуймо сюди й оті невислані) — це вже одно очко на їх користь. Потім не забувай, що вони вийшли, як Твої, не з-під руки аматора. І вони — на нашу з Тобою біду — розуміють свою літературну перевагу над Твоїми. Думаю, що саме ця свідомість у великій мірі позбавляє їх звичайної скромності.

І тому, скажу Тобі, я не зовсім певна, чи їм не забагнеться продовжувати жити по моїй смерті.

Я Тобі кажу, зважай, щоб Ти ще не мав колись клопоту з ними. Можливо, теж, що по нашій смерті вони захочуть вступити у бій з фарисеями так, ніби нам від цього буде легше у гробі лежати…

Проте коли вникнути у справу по суті,