Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
Згодом виявилося, що в тій церковці було повно дітей, і жінок, і стариків. Вони вклякнули й так стояли навколюшках, молитовно згорбившись і склавши руки. Вони шукали рятунку, захисту. І вони вірили в заступництво, вони вірили в неспалимість цього місця. І та їхня віра була така велика, така безмежна, що, коли навіть почала церква наповнюватися димом, люди не кинулися навтьоки. Вони вірили в недоторканність, вони вірили в неможливість, щоб смерть і поругания перемогли святиню. А ще вони вірили, що ніхто не дерзне посягти на святе місце, що навіть найлютіший ворог не допустить блюзнірства. Тим більше що ворог знає, що у війні церква є притулком беззахисних і беззбройних.
Ворог дерзнув…
Коли підоспіли вояки, на місці церкви була лише велика димляча могила, звалище трісок, обсмалених підвалин, поломаних образів, різного череп'я і поковерканих людських тіл.
Якась бабуся, що лишилась жива, стояла навколюшки, простягши руки в небо, розхристана, простоволоса… Вона, здавалося, втратила мову й тільки потрясала простягненими кістлявими руками й пасмами сивого волосся, побиваючись над загиблими.
Побачивши вояків, бабуся скинулася вся, простягла руки до них і видихнула з самого серця в нестямі:
— Дітки! Ой де ж ви барилися, що й не захистили нас. Дітки!
Ось двоє розмовляють про дім, про шкільні часи, про радісні зустрічі, про сонячні Карпати, про пластунські пригоди їхні, про місячні ночі на Стрию, про своїх подруг, про суниці, про черешні, про співочих пташок, про все, аби тільки не про війну, аби тільки не думати про неї, не згадувати. Забути. Відвернутися від неї бідолашним серцем. Забути про ворога. Перекреслити його. Нема! Бодай на хвилину забути про страхіття. Так вони мирно розмовляють, сидячи на купі землі… Раптом один звискує несамовито, б'є кулаками й ногами в землю й кричить:
— А будь же ти проклятий!! Будь ти проклятий!! І що то за диявольська мана!!. А бий тебе грім з неба!.. Будь ти проклятий!!!
Це про ворога. Виявляється, що він уже заступив усе: і дитинство, і шкільні часи, і юнацькі пригоди, і місячні ночі — все. І вже людина не може, не в силі одвернутися думкою від нього, як зачарована. Вона в полоні містичного жаху і в той же час в полоні пекельного гніву й здивування.
— І що ж то за прокляття, га?! Його б'ють, його товчуть, його кромсають, а воно лізе, лізе й лізе… як туман, як дим, як чад, як холера! Га?! Смерти не боїться й нічого не боїться! І немає йому числа! І немає йому кінця!.. І з чого в нього душа тая?! І чи є в ньому душа, га?! Чортяча, пекельна, диявольська сила!! Якісь чорти! Якісь маніяки! Якась звірина, сатаною сплоджена!.. А бий тебе сила Божа!..
Один отак клене, а другий сидить мовчки. Похнюплено. Сидить байдужий, і тільки нерв у нього на щоці смикається в такт лютим прокльонам друга.
Ось відтинок фронту, зритий окопами та ровами і вкритий скелетами ріжних машин — жужелицею недавніх боїв. На нього вмашерувала свіжа частина «хлопців», пара сот людей, — вони ще не підняли зброї, вони ще роззираються. Телефоністи тягнуть дріт, артилеристи встановлюють гармати… Раптом з ясного неба починають сипатися сотні стрілен, покривши все поле там, де розташувались ті хлопці. А водночас налетіла авіяція. Земля закипає. Все поле перетворилося на суцільний киплячий казан. Не лишилося там жодного цаля, не збуреного й не прошитого вогнем і залізом. Здавалося, що все там загинуло в першу ж мить. Одначе з того киплячого пекла починають вистрибувати люди й бігти без оглядки, бігти скільки духу, затулившись руками… Хто на двох ногах, а хто й на одній… Падають, повзуть, схоплюються й знову біжать… і деякі розбиваються об поковеркані рештки ворожих танків, панцерних авт, гармат, що стирчать тут і там. Побожеволілі, засліплені вогнем, оглушені грохотом люди нічого не бачать, не чують, не розуміють…
Маленькі дітки напувають пораненого коня. На дорозі. Кінь такий маленький, селянський, гнідої масти. Вони думають, що він встане. Вони йому носять зеленої соковитої трави, жмути налитої пшениці й вівса разом з червоними маками… Вони підтягають коневу голову за уздечку та все підсовують до рота принесену їжу й воду, й підганяють, і нукають, просять його зі сльозами в голосі… Кінь хропе, тяжко зітхає й безсило роняє голову знову на землю. З розбитих губів йому стікає кривава піна… Він усіма покинутий, тяжко поранений в груди, такий одинокий.
Замурзані, босоногі й розпатлані дитинчата за всяку ціну хочуть його вирятувати. Вони не жаліють рученят, обмазуючи їх у криваву піну, підтягаючи тяжку, безсилу коневу голову за слизькі ремені уздечки, і не жаліють голосів. Підганяють, і просять, і заохочують, і докоряють, їм здається, що це ж так просто, тільки скинути головою вгору — і вже на бистрих ногах, треба тільки захотіти. Але кінь не хоче, ледачий… Вони його стьобають прутиком. Та кінь не реагує на стьобання, він тільки приплющує очі, поводить головою по землі, в пилюці й видихає з шумом повітря, роблячи з пилюки маленьку хмарку. Так ніби йому з грудей виходить крізь ніздрі дим а чи морозяна пара.
Тоді діти розкладають перед коневим ротом всі приваби — траву, і пшеницю, і овес з червоними маками, — розкладають півколом і чекають, посідавши півколом навпочіпки й поклавши голови на коліна, — вони сповнені глибокої віри, що кінь встане, неодмінно встане… Ось тільки трішки полеже… Віра та проміниться в чистих, наївних дитячих очах…
І цей кадр, як і інші, розсипається на порох. Розлітається на скалки. Розчиняється у веремії.
Шляхом посувається валка санітарних авт і підвід з раненими. То їдуть щасливі, бо вони не вмерли і тепер уже не вмруть, тепер війна їх не зачепить, бо на сторожі їх стоїть міжнародний закон, що забороняє чіпати все, що позначене широким червоним хрестом; на сторожі їх тепер, понівечених і скалічених, стоїть гуманність і чоловіколюбство… Десь там у запіллі, далеко від клекотів бою, лікарі їм одітнуть кому руку, кому ногу, але лишать жити й дивитися на Божий
