Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
— Не хвилюйся, Романе, — заспокоїв зумисне голосно Петро, намагаючись і для тих хлопців, що сиділи спиною до них, стушувати прикре вражіння від цієї зовсім недоречної, непотрібної розмови. — Не хвилюйся. За битого двох небитих дають.
— Я сумніваюся, щоби за цих «битих», кості яких розносить на всі чотири сторони, хтось взагалі щось давав.
— Говорю в збірному розумінні… І не нарікай на тих «дядьків», на світі все розумно, може ж, і вони для чогось потрібні. Якщо не зараз потрібні, то принаймні будуть колись.
— Вони зараз, саме зараз потрібні! Хотів би я бачити їх тут, ось тут! Ось тут!
— Не нарікай. Будь справедливим. Кожен робить те, що вміє, до чого він покликаний… Не могли ж тебе тії «дядьки» навчати «математики», бо, щоб її навчати, треба знати її самому. Будь вдячний, що тебе взагалі чомусь вчили, бодай тій істині, що тебе «зовсім не треба вчити», інакше б ти був і зовсім неук.
— Я й є неук!
— Форзіхт! Гей, стережись, філософе! Кінчай дискусію! Воріженьки йдуть! — це раптом Петро вигукнув до всіх як команду.
Понад ліском, шляхом, ішла колона танків.
Всі схопилися. Роман перший. Але бідолашний хлопчина, одержимий нападом оригінальної «самокритики», ніяк не міг заспокоїтись і ще бубонів, одягаючи шолом та підтягаючи пояс з важкими гранатами:
— Кажуть, Хмельницький під Жовтими Водами чи десь там (десь на нашій–таки землі) взяв свого ворога лютого, якогось там польського короля, в полон та й… Та й що б же ви думали? Пустив геть живим! Ну, не диво? Отут тобі й весь собака закопаний… Бо то був «воріженько» … А нас от наші «воріженьки» ніколи не випускали живими і не випустять… Ex, біда наша! Простота наша!.. Спадкова біда нашая…
— Ну от, бачиш! А ти нарікаєш на «дядьків», чого й що.
Бій за Олесько був ще тяжчий, ніж за Підгірці.
Ворог натискав зі сходу й з півночі, й не було сили його зупинити.
Багато тут полягло смертю героїв. Стримуючи ворожий наступ, одчайдушно билися хлопці, але з великими втратами мусили знову відступити… Зрештою, вони виконують свій обов'язок — прикривають шлях утечі іншим, в тому й своїм товаришам…
З Петрової батареї лишилося тільки дві гармати й половина обслуги. Але ті, що лишалися живі, билися далі завзято.
Ще коли тривав бій під Олеськом, чути було гураганний вогонь десь на півдні. З свідчень утікачів, що панічно бігли звідти на північ, було встановлено, що то йде жорстокий бій за Білий Камінь. Ворог там перетяв шлях якійсь їхній частині — й Білий Камінь підпливав червоною кров'ю.
З–під Олеська змучені відділи ще не зовсім розгромленої групи відступили з боєм в напрямку Гавареччини.
Тут вони побачили видовище, від якого терпне все й нерви відмовляють в послухові… І тут, власне, їх було розбито дощенту.
До Гавареччини кількома дорогами й так навпростець під бомбами стікалися звідусіль велетенські обози цілої дивізії, кинені напризволяще, — санітарні валки, господарчі відділи, боєпостачання, машини Червоного Хреста, підводи з раненими… Вони збилися під лісом, наповнили увесь ліс і все навколо і ще йшли й ішли, плавом пливли… Бідолашні, беззбройні й безборонні люди, стерявшись від жаху, періщили коней, квапилися вихопитися якось з котла смерти, урятуватися… І от налетів на них ворог… Спочатку нагрянули з'єднання авіяції, і з сатанинським кихкотінням падаючих бомб чорні бомбовози закружляли танок смерти; їм допомагали винищувачі, вони знизилися до самої землі і зі скаженим виттям стригли низом, кружляли як навіжені й сікли все з кулеметів… А потім вихопилися звідкілясь танки і, женучи по дорогах, чавили все на своїм шляху, звертали з доріг, ганялися за підводами й за людьми, розстрілювали все з кулеметів і з гармат усторч… Бідолашні люди підіймали руки, благаючи пощади, але то не допомагало — цей ворог не знає пощади. Люди з піднесеними руками щезали під тоннами грохочущого заліза велетенських Т–34…
Того не можна переповісти словами, що відбувалося на невеликім клапті землі та на дорогах під Гавареччиною…
У такій ситуації група оборонців, що підійшла від Олеська, прийняла бій.
Вони швидко зайняли позиції попід лісом Гавареччина й попід селом тієї ж назви, окопалися похапцем як могли, а більшість так, неприкриті й неокопані, лежачи по ямках, по межах, по обніжках, по вирвах, повели бій… Артилерія розстрілювала ворожі танки й машини прямою наводкою. Протипанцерні гармати, й кулемети, й міномети захлиналися від власного вогню… Стрільці билися гранатами й панцерфавстами… Особливо героїчно билася одна протитанкова, бронебійна гарматка поблизу Петрової батареї, стоячи на відкритому місці, поки її не накрила серія ворожих стрілен і вона замовкла навіки.
Добре билися хлопці. Але ж «сила і камінь ломить». Та й як тут змагатися — занадто нерівний «герць» поміж «воріженьками».
Село і ліс Гавареччина ще раніше були спалені й збомблені, а тепер їх допалювано й перевертано догори корінням.
Наліт авіяції зробив своє, а несподіваний обстріл з «катюш» довершив справу — спротив групи відчайдухих було зломлено, групу геть розпорошено, батареї їхні змішано з землею, все поторощено.
Повна катастрофа.
Одначе розпорошені відділи, відступаючи, ще билися розрізнено, кожен по–своєму маневруючи перед ворогом.
Та багато лишало зброю й кидалося панічно рятуватися втечею наосліп. Серед таких повстало велике сум'яття. Хлопці здирали з себе відзнаки, дерли документи, викидали шоломи, палили листи від матерів і коханих, здирали й викидали уніформи, теряючись перед лицем видимої смерти.
Петро й Роман, втративши цілком батарею й усю амуніцію, з своїми товаришами не розпорошилися, а далі трималися купи, відступали на захід з боєм. Вони не палили документів, і не здирали відзнак, і не зривали з шиї материнське благословення. Вони збиралися битися до останку, до остаточного розгрому, до крапки.
«До останнього зітхання», — мовляв Роман.
А на землі, навколо них, усюди творився жах. Колони втікачів — обозні валки, окремі вояки, юрби людей напіввійськових, напівцивільних, лявини підвід — одчайдушно гримотіли через трупи й вирви, одні на південь, на Білий Камінь, інші на захід, на Красне… На заході було ніби тихо.
На заході було тихо.
Та ось з заходу раптом загримотіло утікачам назустріч.
Раніше був наступ ворога зі
