Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

І сунуться вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози… В цілому — це ж і є вони, оті «тяжкі потвори батарей» з Бажанового «СЛОВА О ПОЛКУ».

За батареями йде піхота… Ідуть мінометники… Гренадери… Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади… І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі, і знову гримотять, обливаючись потом…

Там, де пройшов цей «полк», лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров'ю, засіяне черепами — їхніми власними черепами…

«О жовті черепи, зіницями на схід!»

Так. Неодмінно.

Вони падають… Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.

І лежатимуть так до Судного дня.

XIII

Але дедалі люди все більше нервово й фізично вичерпувалися, й навіть найтвердіші вже починали впадати в розпач, психічно заломлюватися.

Найкраще Петро спостерігав це на Романові.

Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те що потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.

В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим у кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро постояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув до себе, Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:

— Вибачай… Збабів, брат…

— Нічого, буває…

— Буває!.. Та не з усіма… Ти навіть не уявляєш, з якої це я причини так розсипав кислиці. Ти думаєш, що я боягуз?

— Ні, я не думаю, що ти боягуз.

— Гм… Я, може, й боягуз, але не настільки, щоби плакати. Я від іншого. Я тому, що бачу, яке ми ніщо!.. І не тому ми ніщо, що ми отут ніщо. Ні, ми вміємо часом навіть ефектно вмирати, часом потрапимо утнути й параду, та яку! Але що з того?.. Ах, які ми бідні!

— Та чого?

— А того… Ні, ти цього не збагнеш. Занадто в тебе відмінна, простолінійна, грубо витесана душа й груба шкіра… Хоч нам, власне, й треба б таких чортів, як ти…

— А може б, я таки збагнув? — Тонюсінька–тонюсінька нотка товариських клинів.

— Де!.. От була в мене гарненька хатка в душі. Така гарна–гарна хатка! І от розвалилася. Збомбило її до чорта! І тепер там так порожньо стало, ух!.. А яка ж то була гарненька хатка! Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані «дядьки» … Знаєш, хатка з «козаченьків», з «воріженьків», з шароварів широких, як Чорне море, з гаківниць, з «оселедців» … «Воріженьки» такі були милі й безобидні, а війни, власне, ніякої й не було, був тільки «герць», така парада, гулянка. «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками».

Хтось збоку засміявся. То сиділи поблизу стрільці, спинами до розмовців, стомлені, байдужі, але вони, безперечно, слухали, хоч і не подавали зовсім виду. На їхніх вухах і на їхніх спинах було написано, що вони слухають, і сміх той стосувався Романових слів.

Нехай.

— Еге ж, — продовжував Роман до Петра саркастично, ніби сам себе тортурував. — «Козаченьки» йшли на «герць погуляти» з «воріженьками». А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові «воріженьки», й не цукеркових «козаченьків» тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба! — Бідний Роман аж мінився, так він глибоко переживав усе. — Іншого тут треба! Бо не «воріженьки» діють проти нас, а діє математика! Діє ворог, озброєний математикою! Еге ж! А математики нас якраз і не вчили.

Петро був, як уже не раз перед тим, страшенно здивований Романовою мовою, що прозраджувала і неабиякий розумовий багаж в цього хлопця, а головне, що ця русява голова вміє думати й багато, видно, думала. Щоб розвіяти гіркоту Романових слів, Петро зауважив з легкою іронією:

— Це ти сам до всього додумався чи десь вичитав?

— Вичитав, брат! Ось вже кілька днів вичитую, все вичитую! Вичитую! Аж шкіра лускає! І бачу, що головного нас не вчили… Бож–же, Бож–же!.. Замість вчитися модерним наукам, отієї «математики», як треба перемагати ворога, ми чорті й відколи співали про симпатичних «воріженьків», що самі щезнуть, «як роса на сонці» … Ой Боже, Боже! Жди!..

Знову сміх і чиясь репліка, ніби сказано окремо, в окремій розмові помежи тими, що сиділи збоку спинами до Петра й Романа:

— А навіщо хлопові наука?.. Один «дядько» навіть дописався до того, що хлопові наука шкодить, що хлопові не треба науки, а мусить він свині пасти, згідно з національною традицією нашою…

Регіт крізь стиснені щелепи, люте спльовування, лайка, ще чиясь уїдлива репліка:

— А глянь на тих, що пруть, та й на німців! Хто ж це пре, як не хлоп! Такий, брат, час. Але там хлопа вчили не кадилом махати й не тільки вівці пасти… — І урвав мову.

Здивований Роман почекав якийсь час на продовження, але продовження не було, репліки погасли.

— От бач, — зітхнув Роман до Петра. — Ще комусь гарненьку хатку зруйновано. Та й хіба тут не зруйнується? Ти дивись, як нас «воріженьки» чешуть! Пил летить, стовпами до самого неба стоїть!.. Це поки ми співали свої чаклування про те, що вони згинуть, «як роса на сонці», вони робили що іншого, і от маєш!.. Вони зовсім не хочуть «гинути, як роса» … І тепер ми проти них як щури, як комашки–горопашки. Отакі собі «славні козаченьки», що «засвистали» та й пішли «на герць погуляти». І «свищуть» … Гуляємо на «герці». От гуляємо!.. А бий тебе сила Божа! Ну, хіба тут чоловік не зареве зі злости безсилої! Га? У них танки! У них літаки! У них командири!.. — І зітхнув та й вимовив зовсім іншим, ніби байдужим уже, голосом: — Зрештою, навіщо нам танки й навіщо нам літаки, як у нас є вишивані «дядьки»