Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
Світ йому увесь почервонів і почорнів, бо у віччю плавають огненні кола і чорніє провалля безодні. В нім стоять «панікадила», як серед темної ночі…
І от його настигла смерть…
XXII
І от його настигла смерть.
Він сидів над якоюсь глухою дорогою, слухав грохіт бою з усіх сторін, слухав свій власний біль в душі і в серці, отаке якесь скімління, немов плач немовляти, намагався його вгамувати… Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби, й жорстокости, й смертельних засобів у своєму розпорядженні, які він вергає немилосердно і безугавно, але який він сам? Який він сам? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?.. Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього, нещадного й немилосердного! Отак віч–на–віч…
Ось над цим думав Петро мляво, сидячи осторонь від дороги на купі землі біля глибокої бомбової вирви, як раптом почувся грохіт, що наростав і котився на нього. Петро підвів голову й побачив велику сталеву потвору — сірий совєтський танк Т–34. Танк з ревом котився по дорозі, виринувши з долини…
«Ось він, ворог!!»
Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено і тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього солдата в пошматованій, безбарвній, але такій характерній уніформі. Погнав як хижак на свою жертву…
Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потім помалу сповз за пагорбок… Так, танк іде на нього. Ось це і є вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокійно (так, як колись чекав під час облав на вовка)… Потім швидко вихопився й вистрілив — пустив «кулак» усторч в потвору, а сам упав навзнак і покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух… Лязк і скрегіт… І потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зітхнула димом і чадом, повернулася боком і поповзла по інерції до вирви, накриваючи її й накриваючи Петра, що лежав на самісінькому дні. Але до дна потвора не дістала, бо розвернулася упоперек…
Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горілиць, ніби її загрібаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися…
Петро лежав під сталевим драконом на дні вирви й чекав, що буде далі, — він чекав смерти. Ось вискочать люди — вискочить ворог, якого він таки нарешті побачить, гляне йому в очі перед смертю, і все скінчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодної живої душі, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогін не повторювався. Тоді Петро вигрібся, виповз нагору.
Перед ним був велетень танк… Башта в нього геть розвернута й куриться, ляда люка скарьожена й відчинена навстіж та так і стоїть, ніби відзяплена щелепа в пащі апокаліптичної потвори, пораженої блискавкою. З середини пащі виходить дим і б'є нестерпний сморід паленої гуми, але полум'я немає… Танк чомусь не спалахнув, як, звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений… їдучий дим пробивається з люка й з усіх щілин — можливо, там горить всередині.. А може, то з танка виходить дим і газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати… Петро стояв і зовсім спокійно міркував про це і так само спокійно дослухався до нутра танка. Всередині аніякісінької ознаки життя.
— Галло! — сказав Петро голосно. — Ану виходь! Хто там?!
Мовчанка. Тоді Петрові раптом чомусь стало страшно.
Незрозумілий і якийсь містичний жах струсонув ним. Чи то від думки, що він–от убив кількох людей, і вони тут ось, за сталевою стінкою, у череві танка, й їхня смерть на його сумлінні, а чи то від тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невідомо звідки зринувши, і зродило той жах… Петро миттю стрибнув на танк і кинувся до люка. Заглянув…
Всередині темніли якісь скорчені людські фігури — люди в танкістських комбінезонах… Вони лежать, одне навалившись на одне…
— Галло, — сказав Петро тихо. — Живі?.. Ранені?.. Галло!
Мовчанка. Ані звуку.
Тоді Петро поліз у люк… Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.
І він глянув. Те, що він побачив, струсонуло ним до решти, до мізку костей…
Дві фігури, скрючені на підлозі, не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю.
Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті…
І було те обличчя дівоче…
І було те обличчя знайоме…
…Ата!
Обличчя сіро–бліде, лише з вуха через краєчок, з–під шолома, стікає смужка густої червоно–чорної крови і застигає на шиї…
Петро думав, що це галюцинація, що це божевільне маячіння… Але ні. Це Ата!
Перевів дикий погляд на фігури, скрючені на підлозі, й аж тепер побачив, що то теж дівчата… Дівчата–танкісти.
У кутку, за керівницею, стоїть казаночок з вареною пшеницею всуміш з квасолею…. «Це їхні харчі!» Казаночок перехнябився, й «харчі» наполовину вилилися геть на якесь ганчір'я.
Знову перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собі справи, простяг руки й стягнув танкістський шолом із дівочої голови… Ата!!. З–під шолома розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді, — волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося як живе, розтікаючись…
Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосинках…
— «Ворог» …
«Так ось він, „ворог“!..»
Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких волосинок… Виплутував… А тоді раптом шарпнув і кинувся геть.
Виліз з танка і пішов.
Йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше.
Йшов не озираючись.
Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов із решток своїх сил. В ніщо. В порожнечу. В чорне провалля…
Світ заочі…
Утікав від того, від чого не можна втекти.
Примітки
1
Аванті — вперед (італ.).
2
«Боже, Боже, чому ж ти мене покинув?!»
