Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О прокляття, прокляття!.. Вибухи безнадійної люті, прокльони, відчай… У відповідь на це гряд куль і стрілен з бортових кулеметів і скорострільних гарматок рясно обсипав їх. А слідом за тим упав гряд бомб дрібного й середнього калібру…

Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.

Коли перегриміло, Петро, що був звалений шквалом повітря й звуковим ударом та ударом хмари землі, схопився… «Все! Тепер все! О Боже! Тепер уже все! Тепер вже кінець… Лишився один. Сам–один!»

Побіг помежи димлячими вирвами.

«Сам!»

Всі загинули. Всі, що були з ним, загинули. Не лишилося нікого. Анікогісінько.

Поторощені, постріляні, посічені гураганом череп'я, залізних уламків, його друзі (власне, рештки друзів) лежали розкидані помежи вирвами. Деякі щезли взагалі — а чи рознесені на пил, а чи присипані землею.

«Господи! А де ж Роман?!» — різонуло як блискавкою.

Охоплений раптовим жахом (справжнім жахом уперше за весь час боїв у брідському котлі), Петро кинувся шукати свого вірного товариша, свого найвірнішого супутника в усій цій трагедії, що почалася так давно… Свідка всіх своїх страждань і останню свою моральну підпору, останню соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в божевілля, як то скінчили багато–багато їхніх друзів…

Петро знайшов Романа під тілами його колег, тих, що вели його попідруки. Він був ще живий. Йому перебито обидві ноги, але він був ще живий, лише непритомний, товариші ж були мертві.

Петро схопив Романа на оберемок і побіг, сам не здаючи собі справи, куди він біжить і чого. Побіг просто, нічого не бачачи перед собою. Очі йому застеляв туман — туман жалю, туман болю. А може, й туман сліз… Гарячих мужеських сліз, яких ніхто не бачить і не мусить бачити. А може, й туман божевілля від вибуху відчаю…

Петро спіткався, плутався в житах і бур’янах і біг, біг — ніс свого товариша, рятуючи його від смерти.

Ах, друже мій! Останній мій друже!

На увесь світ вони лишилися удвох, але один з них скоро вже «наїсться землі». І тоді другий лишиться зовсім сам. Один. І ніхто не бачитиме, що станеться з ним.

Довго біг Петро. І ще біг би та й біг, до останку, доки не впав би, коли б Роман не опритомнів. Роман опритомнів і почав кричати. Тоді Петро схаменувся. Глянув на себе — рукави, штани й чоботи були в крові, що цебеніла з перебитих Романових ніг. Ті ноги теліпалися в штанах безвольні, чіпляючись за кущі будяків та за юрби житнього колосся над обніжком, по якому Петро біг, від того Роман і кричав.

Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сів біля нього, безпорадний, охоплений відчаєм — але вже іншим відчаєм, таким, що витвережує голову, приводить людину до пам’яти.

Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останній, і єдиний, і найвірніший у цій безвихідній трагедії, такий–от поламаний, побитий і вмирає?! І нічим не можна врятувати, нічим не можна допомогти.

Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав нерухомо, лицем угору.

Коли Петро глянув у те лице — побачив, що Роман цілком притомний, очі Романові дивляться на нього спокійно, пильно.

— Поклади мене зручніше, — промовив Роман чітко, хоч і тихо. — Поклади головою на обніжок… Так… Спасибі… А сам… будь спокійний. Все добре.

Лице його було бліде–бліде від упливу крови, покрите шкляним, холодним потом, але погляд притомний, розумний.

— Відстібни мою флягу, там є вода, — звелів Роман все тим же тихим голосом.

Петро швидко одстібнув флягу, там дійсно було трохи води.

Ковтнувши з фляги, Роман перевів дух, заплющив очі й так лежав нерухомий. Нарешті зібрався з силами, розплющив очі (Петрові видно було, як він напружувався, розплющаючи очі, ніби так вже йому було тяжко підіймати повіки), розплющив і довго дивився на Петра, водив по ньому очима, зупинився на обличчі й чигав на щось, ніби намагався щось вичитати на тому обличчі, якусь відповідь на якесь своє болюче, ще не висловлене запитання.

Утомився від споглядання й знову закрив очі. Думав щось з мукою. Гірка посмішка зажевріла на безкровних устах, він поворушив ними й ледве чутно промовив:

— От… Ну, от… Знаєш, я думаю… колись люди в Україні… матимуть приказку — «загинув, як під Бродами!..».

Павза.

— Цебто замісто отого… «як сірко в ярмарку».

Павза.

— Значить… ні за нюх табаки…

Коли Роман говорив, він помежи словами рипів зубами від болю й стогнав.

Петро бачив, що бідолаха говорить зовсім не те, що думає. То його довгий і тоскний погляд, яким він перед тим дивився йому в обличчя, говорив про щось інше.

— Твоя правда, — сказав Роман, вичитавши в погляді свого друга недовіру. — Я мелю… зовсім… не те… — І повернув зручніше голову, а повертаючи, страшно застогнав і ще дужче зблід. Заплющив очі. Піт по його чолі і по щоках стікав і капав з мочки вуха на сіру суху землю, роблячи її мокрою й чорною. Роман розплющив очі і впився ними, замлоєними мукою, в очі Петрові. А тоді промовив, перемагаючи біль і жаский зміст своїх думок:

— Скажи.. Скажи мені… Чи ти вірний мій друг? Чи такий, як і я тобі? Скажи?..

— Так… Я вірний твій друг, Романе.

Роман облизав шерхлі, пересмаглі уста та:

— А тепер скажи… Чи ти… Чи ти виконаєш мою волю? Скажи!

Петрові тьохнуло серце, він зрозумів, чого хоче від нього його приятель, що він говоритиме, про що він проситиме, благатиме, наказуватиме. Але як він на це відповість? Як він на це відповість, коли з усіх клітин його єства підіймається протест. Він цього не зможе! Він ніколи–ніколи цього не зможе! Ах Боже!..

Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчі, на те, як той піт скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну що ж йому сказати?! Нарешті зібрався з духом і промовив якнайбайдужнішим голосом:

— Гм… Залежить що… Що?

Роман скривив уста болісно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв, що ж ти питаєш, що ж ти час гаєш, коли й так