Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

Роман зрозумів товариша без слів і вже не просив навіть поглядом. Він заплющив очі й звивався в муках. Але не вмирав. І видно було, що він так просто і так скоро не вмре, що муки ті його будуть довгі, ой які довгі й пекельні.

Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарешті роздер здоровою рукою зітлілу від поту сорочку на грудях і видихнув у синє небо немовби всю свою муку й всю свою душу:

— Не можу!! Я вже не можу!..

А тоді, перемагаючи корчі, змобілізувавши всі рештки ще не погаслої волі, попросив:

— Пістоля!..

Петро хотів подати автомат, але перевірив — в автоматі жодного патрона. Тоді Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пістоля… Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку… А сам відвернувся.

— Ні, — промовив Роман спокійно і в той же час жалібно. — Дивись на мене… Я хочу тебе бачити… Дивись на мене…

Петро обернувся.

— Так… Перекажеш матері… як зустрінеш… що я живий–здоровий… Колись вернуся… І поцілуєш…

І змовк, задихаючись. Спробував посміхнутись ясною, щирою посмішкою, підбадьорливою, тією давньою, оптимістичною. Не вийшло.

І, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пістоля й вистрілив… Ніби спересердя…

Риси обличчя затрепетали–затрепетали… По них поповзла глибока тінь. Склепила їх. Зупинила трепет. Зробила обличчя сірим і мовчазним, як земля.

Все.

Засклілі очі наставилися в синє небо.

XX

Петро довго сидів над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже.

У голові Петрові помутилося. І від жалю. І від гіркоти на душі. І від болю власної рани, від гарячки, яку він мав теж, але якій досі протистояв силою волі, напружуючи її до останку. Досі він не втрачав ясности думки. Тепер він її втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала, як дим, як вода з прорваної греблі. В душу ломився відчай крізь ту саму проломину…

Кінець.

Все.

Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мінометна стрілянина, десь не дуже й далеко, але Петрові було байдуже, він навіть того не чув. Для нього все скінчилося.

І тепер–от приходить на порядок дня той сон про рідне місто, про рідну вулицю… «Правдивий сон», як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як пак?.. Він землю їв на вулиці рідного міста. Вирізав він тієї землі дві плиті з стіл завбільшки й їв жадібно її. І яка ж вона була, та земля, смачна! Рідна земля! Його рідна земля!.. «Але то все одно, ця теж наша… Рідна!» — це сказав Роман. Справді.

Петро глипнув очима немов зі сну. Сонце палило немилосердно. Небо було опалове, почервоніле, закурене димом, і пилом, і сажею. Сонце давно перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день! Хоч би швидше приходила ніч! Сонце палить в обличчя, в скляні сині очі Романові. Хоч би вже ніч. Стривай!

Петрові очі впали на панцерфавст, що лежав у бур'янці під обніжком.

— Бач!

Петро протер очі, потер чоло з напругою.

— Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Ні, ще не все. Він, цей «макогін», має якесь призначення в його житті… Так, так.

А Роман дивився байдуже в небо й ніби говорив до Петра: «Ось… Чорт тобі подає панцерфавста! Візьми його!»

Значить, ще не все.

І Петро звівся похитуючись.

…Не все. Келих ще не допитий, і він його мусить допити до дна. До дна. До самого дна.

Вийняв хустинку з своєї кишені, червону, бо закривавлену, й накрив нею сині очі, наставлені в небо. Нехай не пече в них сонце. Нехай не сліпить їх пил. І нехай він не бачить, як буде хитатися Петро, ідучи геть. Як він собі йтиме геть…

По тому Петро підняв панцерфавста, звалив його собі на плече й пішов не озираючись. Пішов п'яною, розбитою ходою. Останній з усіх, з ким він був у цьому проклятому колі смерти. Останній розбитий, але ще не подоланий.

XXI

Петро йшов як у кривавому тумані.

Опалове небо… Стовпи й ожуги… Далекий сон і близька дійсність.

Навколо кипить бій. Ні, це не уява, це не гуд у голові, це справжній клекіт бою. Власне, клекіт боїв навколо. Вся земля двигтить від гуркоту гармат і грохоту танків.

Петро лишився сам в оточенні, в пеклі. І він хоче з нього вийти. Але вийти не може. На захід, на північ і південь — всюди ворог, всюди вогонь і грохіт заліза. Він кидається (якщо це можна назвати «кидається»), але з оточення вийти не може…

Йому здається, що він іде довго, може, вже й кілька днів, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзів.

Поблизу десь справді кипить шалений бій, то десь одчайдушно виломлюються ще якісь рештки з оточення. Петро дослухався й ішов туди, ішов, напружуючи рештки сили… І на душі йому було тяжко невимовно — ах, як йому тяжко покидати останній клаптик рідної землі!

Він бачить, як вона горить, його земля, як бродять зграї полум'яних язиків, як повзуть вогненні кобри по ній… Він чує, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшної, ненаситимої помсти… Він бачить, як сонце обернулося в панікадило в чорному, сажному зеніті й присвічує Богові руїни й всезнищення, що вергає з того зеніту, з чадного неба тисячі тонн гарячого металю…

Намагаючись вгамувати нестерпний біль пораненої голови, Петро здер стару, загноєну пов'язку й іде так… Йому так легше, вітерець обвиває голову, освіжає її… З рани спливає кров, але то байдуже, та він і не бачить, лише відчуває лоскіт на шиї. Нехай… Лиш би якось перейти все це і вийти з цього велетенського кладовища до волі й до рідних, до друзів… Так, ще б хоч раз побачити старих, давніх друзів, хто лишиться в живих…

Так, стікаючи кров'ю, він іде все вперед, туди, де пішли десь товариші.

Він іде… Він несе панцерфавста, як кийок, що його підсунув чорт саме тоді, коли в нього не лишилося вже іншої, більш практичної й потрібної, зброї… Він несе панцерфавста, може, для того, щоби ним в останню хвилину зірвати своє життя, як вже не буде ніякого виходу й не лишатиметься зовсім