Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак
Тепер зрозуміло, що таке дворик для двох сотень в’язнів Консьєржері: це їх сад, сад без дерев, без землі, без квітів, — одне слово — дворик без будь-яких додатків. Приймальня і камінь Людовика Святого, на якому розподіляються дозволені їжа і напої, становлять єдиний можливий спосіб сполучення із зовнішнім світом.
Хвилини, проведені в дворику, — єдині, коли в’язень перебуває на свіжому повітрі і в товаристві. Щоправда, в інших тюрмах в’язні збираються в майстернях для праці. Але в Консьєржері не можна нічого робити, хіба що перебуваєш у “пістолі”. Проте, тут усі розуми заклопотані драмою суду присяжних, бо в “пістоль” потрапляють тільки під час слідства або суду. Двір цей становить жахливе видовище, його не можна собі уявити, треба його хоч раз побачити.
Насамперед, близько ста підсудних чи підслідних, скупчені на площі у сорок метрів завдовжки на тридцять завширшки, аж ніяк не являють собою добірного товариства. Ці нещасні, в більшості своїй із нижчих верств, погано одягнені; обличчя їх вульгарні або огидні, бо злочинець із вищих соціальних сфер є, на щастя, дуже рідким винятком. Лихварство, фальшування або злісне банкрутство (єдині злочини, що можуть привести сюди “статечних” людей) — користуються, зрештою, привілеєм “пістолі”, і підсудний у такому разі майже ніколи не виходить зі своєї камери.
Це місце прогулянки, огороджене прекрасними й грізними чорнуватими мурами, колонадою, поділеною на камери, фортифікаційними укріпленнями з боку набережної, а з півночі — ґратчастими камерами “пістолей”, що охороняються уважними наглядачами, — це місце заповнене стадом огидних злочинців, які не довіряють один одному, — викликає смуток самим своїм розташуванням; але воно вас лякає, коли ви побачите себе в центрі уваги всіх цих поглядів, сповнених ненависті, цікавості, розпачу, коли ви побачите себе віч на віч з отими збезчещеними створіннями. Ніякої радості! Все темне, — місце і люди! Все німе — стіни і сумління! Все згубне для нещасних; вони не наважуються довіритись один одному, хіба що в разі дружби, похмурої, як каторга, що породила її. Поліція, наглядаючи за ними, отруює їм повітря, псує все, аж до потиску рук двох друзів-злочинців. Злочинець, зустрівши тут найкращого свого друга, не знає, чи не розкаявся цей останній, чи не виказав він чого-небудь, рятуючи своє життя. Ця небезпечність, це побоювання “псири” псує оту облудну свободу в дворику. На жаргоні в’язнів “псира” — це шпиг, який удає, що над ним тяжіє погана справа; спритність його, що стала прислів’ям, полягає в тому, щоб примусити вважати себе за “друга”. На жаргоні “друг” означає — заслужений злочинець, викінчений злочинець, що здавна порвав з суспільством, хоче лишатись злочинцем усе своє життя і ні за яку ціну не зраджує законів “вищої хеври”[116].
Злочин і божевілля до певної міри схожі одне на одного. Бачити в’язнів Консьєржері в дворику чи божевільних у саду якоїсь психіатричної лікарні — це однаково! І ті і ті прогулюються, уникаючи один одного, обмінюючись між собою поглядами, принаймні, дивними, іноді лютими, залежно від того, що саме спаде їм на думку, ніколи не веселими або спокійними, бо вони знають або бояться один одного. Чекання вироку, докори совісті, страх надають в’язням, що гуляють у дворику, неспокійного й розгубленого виразу божевільних. Тільки викінчені злочинці мають упевненість, схожу на спокій чесного життя, на щирість чистого сумління.
Оскільки людина з середніх класів становить тут виняткове явище, а сором примушує залишатись у своїх камерах тих, кого сюди привів злочин, то звичайні відвідувачі дворика одягнені, як люди з робітничого класу. Блуза, сорочка, плисова куртка — переважають. Цей грубий або забруднений одяг, що гармоніює з вульгарними або похмурими обличчями, з грубими манерами, хоч і дещо пом’якшеними внаслідок сумних думок, що опановують в’язнів, — все, аж до тиші цього місця, викликає жах або огиду у відвідувача, якому висока протекція дала рідку нагоду вивчати Консьєржері.
Так само, як анатомічний кабінет з восковими моделями ганебних хвороб робить приведеного туди юнака доброчесним, схиляючи його до чистого й святого кохання, так само й вигляд Консьєржері, зокрема дворика, заповненого людьми, засудженими до каторги, до страти, до якої-небудь ганебної кари, — викликає побоювання перед людським правосуддям у тих, хто не здатний боятися божого суду, голос якого гучно промовляє до сумління, і робить їх надовго чесними людьми.
В’язні гуляли в дворику, коли Жак Коллен зійшов туди; а що вони мають стати акторами вирішальної сцени в житті Дурисмерті, то не буде зайвим змалювати кілька головних постатей цього жахливого зібрання.
Тут, як скрізь, де зібрались люди, так само, як у школі — панує сила фізична і сила моральна. Отже, тут, як і на каторзі, аристократія — це карні злочинці. Той, хто ризикує головою, має першість серед усіх інших. Зрозуміло, що дворик — це школа карного права, його викладають там значно краще, ніж на площі Пантеону. Звичайний жарт полягав у тому, щоб повторювати драму суду присяжних, вибирати голову, присяжних, членів прокуратури, адвоката і провадити судовий процес. Цей жахливий фарс, звичайно, розігрується на тему якого-небудь уславленого злочину. В той час на порядку денному в суді присяжних була велика кримінальна справа — жахливе вбивство пана і пані Кротта, колишніх фермерів, батька і матері нотаріуса, що переховували в себе, як виявила ця злощасна справа, вісімсот тисяч франків золотом. Одним із винуватців цього подвійного вбивства був славетний Данпон, на прізвище Лапурай, звільнений каторжник; його протягом п’яти років не могла схопити поліція, хоч як наполегливо розшукувала, бо він мав сім чи вісім різних імен. Переодягання цього негідника були такі досконалі, що він два роки просидів у тюрмі під ім’ям Дельсука, одного зі своїх учнів, славетного злодія, який чинив злочини, що ніколи не виходили зі сфери компетенції виправного суду. З часу виходу з каторги Лапурай вчинив уже третє вбивство. Певність смертного вироку, так само як і згадане багатство Лапурая, робили його предметом жаху і захоплення серед в’язнів; жодного шага з украденого ним капіталу не могли знайти. Не зважаючи на липневі події 1830 року, ще й тепер згадується жах, викликаний в