Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Війт був у начальника й оповів йому, де зараз Довбуш і як його найкраще перестрінути.

— Я вже таки знаю, шо вни від Солотвина звернуть на Бабче… Не були би вни гуцули, єкби не схотіли йти полонинами замість дороги. На мій гонір вам кау — йдут на Бабче.

Начальник хоругви, зухвалий офіцер–чужоземець, слухав, поляскуючи себе нагаєм по халяві.

— А от ти й поведеш нас на оте своє Бабче.

— Я вас не поведу, бо я на уряді, але дам вам провідника.

В результаті сих балачок була несподівана поява волоської хоругви перед опришками на полонині.

З цією хоругвою опришки ніколи не могли витримати. Вона була вишколена, як регулярне військо, порушувалася за звуками трубки, й опришкам з їх примітивною командою: «Переймай!», «Забігай!» — трудно було встояти.

Зараз теж. Хлопці поховалися в кущі й відстрілювалися деякий час, але коли свист отамана дозволив утечу, всі порскнули — хто куди бачив.

Всі, окрім одного. Штефан сидів за кущем і відстрілювався. Баюрак, біжачи мимо, крикнув:

— Кікай! Чо сидиш? — але Штефан тільки махнув рукою.

Стріляв, поки міг. Коли його оточили волохи, він, ранений, кинувся на них із рогатиною, і його було розсічено шаблями на шматки.

Ніхто, окрім волохів, не скористався із того богородчанського походу. Опришки покидали всю здобич. Старий Онуфрак не дістав нічого, а тільки вбито йому сина — тоді тільки зрозумів війт, що посилав волохів не на кого, як на рідного сина.

Не скористався і Матлюк Семен. Коли вже дідичка вернула до Богородчан, вона хотіла навіть знайти того ґазду, що дав їй знати про Довбуша й урятував життя; посилала до Ляховець, бо єдине, що запам'ятала, так це те, що той господар був із Ляховець, — але Семен притих і не признався. Стріча з Довбушем так його налякала, що він нічого вже й не хотів, жодної нагороди, аби тільки його імені ніхто не згадав.

Дідичка проявила свою великодушність до того, що за послугу одного ляхівчанина обдарувала всю ляховецьку громаду. Подарувала велику толоку, що сягала від Ляховець аж по Глебівку, Саджавку, Росівку. Щось вище тисячі трьохсот моргів.

Ляхівчани сміялися, що все ж таки Довбуш, властиво, дав їм толоку.

Аж на четвертий день зійшлися всі в гостинній хаті Цюперєка. Всі, та не зовсім — Штефана не було.

Думки поділилися. Одні казали, що мала місце свідома зрада, другі стояли за несвідому, треті казали, що він погиб від своєї відваги.

— Вигів–сми, єк він засів у хащі та й стрілєв. Я му кау — кікай. А він лиш махнув руков.

— То він і кікати не хтів, бо то го побратими прийшли. Вни го не стрілєли. А йк ми всі пшли, він вийшов ід ним та й поїхав.

Так ніхто нікому нічого не доказав, і про Штефана скоро забули. Крицєків казав, правда, що він довідається про все, і якщо є зрада, то він ізсіче і старого, й молодого Онуфраків, але якось поговорили–поговорили і забули.

Та загалом уся подія зробила погане враження. Якийсь смуток можна було помітити на обличчях хлопців. Що це воно таке? Усюди нас б'ють, ні в чому нам немає удачі, серед товариства зрада — хіба це робота? Що це за отаман, що не вміє дібрати товариства, не вміє поставити його в умови удач і перемог.

А тут і старий Цюперєк шепоче, що довго засиджуватися в Ясені, мабуть, не доведеться.

— ПІош ми си видит… ніби ваші пани ді присилали до наших… ніби аби разом… уни вити, а наші вици… аби не вас, ади…

Нерозмовний був старий, але пусто ніколи не говорив.

Хлопці шепочуться щось усе — благо отамана нема, він у жінки.

А з Єлени вже тільки тінь зосталася. Раніше вона відчувала тягар даного періоду життя, тепер вона відчувала тягар життя взагалі. Не було пощо жити. Чоловіка нема, дитини нема — для кого ж?

І Єлена опустилася. Вставала з самітного ліжка розпатлана й не прибирала волосся. Позапихає як–небудь під хустку та так і ходить. Сорочки не міняє, постолів не роззуває й так, з брудними ногами, лягає й устає.

Олекса лагідний із нею, поводиться мов із хворою дитиною, а вона якось і не відчуває того. Вже не говорить, аби кидав опришківство, ні на що не скаржиться, мовчить — і тільки. Що звелів Олекса — зробить; куди скаже — піде. Неначе й притомна, неначе й несповна розуму. Пробує Олекса розговорити — відповідає одним–двома словами. Нічим не цікавиться. Олексі навіть здається, що якби він сказав їй: «Завтра мене вішають», — то вона лиш запитала б: «О котрій годині?»

Але довго сидіти вдома не можна: є ознака небезпеки. Дав Олекса Єлені грошей, сказав піти до Надвірної й купити трохи муки й трохи пшона.

— А я прийду та й заберу. Будемо, видев, зимувати усі при купі, то аби було шо їсти.

Пішов до Цюперєка — а там — ото! Вже Серечик утік, Мартинчук утік, Квічук утік. А син Цюперєків каже, що прийде згодом, бо іпош… у трунку коле… та й ніби голов болит…

А просто батько надоумив його, що тепер із Довбушем бути тісно — занадто насіли ляхи. Краще на деякий час «звертиси того», а там далі видно буде.

— Може,