Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Зосталося при Довбушеві семеро хлопців. Усього–навсього. Троє волохів, Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Крицєків і отой Михайло з України. Але він теж якось задумується. Не подобається йому брак єдності.
— Отакі ви… Десять душ вас, та й ті не знайдуть одної думки. Той у луг, а той у плуг. У нас по кількасот народу, а й то в усіх одна думка…
Була вже пізня осінь. Сходиться–стягається маржина до сіл, пустіють полонини. Стоять десь самітні стаї, вже не трембітає там ватаг рано і вечір, не дзвенять калатала, й пастухи не кричать різними покликами на скотину. Тихо, крадучися, підходить вовк–самітник до недавньої людської оселі і, переконавшися, що нікого нема, що він знову сам, довго й протяжливо завиє…
Скоро зима. Довга, сніжиста, гірська зима. Навіть у селі глибокі сніги роз'єднують гуцульські хати одну від одної на багато місяців — а що ж доперва у горах?
Олекса має думку, аби хлопці не розходилися на зимівлю, бо тоді їх і не збереш весною. Але минули ті часи, коли Довбуш міг приказувати й його слово було закон. Всякому абсолютизмові приходять нарешті кінці — і наказ Довбуша замінюється порадою:
— Я бих радив триматиси купи.
— А маєш таке місце, де би було безпечно?
— Маю.
— А шо їсти маєш?
— Маю…
Як торговий договір неначе. Нудно Олексі.
Побалакали, побалакали язиками — от аби блямкати — і рішили зимувати разом.
— Лиш чюй, — каже Олекса твердо. — Абис знав куждий, шо зимі нікого не пушшю з хаті нікуда. Чюли–сте? Зима — то є таке діло, шо по зимі й ровту привести може.
Всі прирекли, що ніхто не вийде з регули й не буде старатися ні явно, ні тайно кинути зимівник.
Пішли. І привів їх Довбуш у такі дебри, що бачили гуцули, бачили всяке в горах, а такого ще й не бачили. Довбуш тільки посміхається із того здивування тим посміхом, як ото великий пан показує приїжджим гостям–провініціалам пишний свій маєток.
— Джерджя си називає… А потік цес то си називає Зелений.
Місце було справді надзвичайне. З трьох сторін ні в який спосіб не можна було зайти — се облегшувало варту.
Застукотіли сокири — то гуцули хату собі ладять. Таки справді хату. Годі вже критися під землею, під корінням ялиць, у вічній тьмі.
— Хоч раз визимуємо си по–панцьки.
Робилося весело — і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п'ятдесят овець.
— Ци не ватагувати ще хоче наш отаман?
Довбуш посміхнувся. Кивав на Федора.
— Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє до Регника гроші? Там було п'єдесєк мар'яшів — то він ще й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п'єдесєк овец. Мемо бити онна за онну та й тот їсти.
— А до того?
— А до того — дав–сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила та й іду д'хаті й вінесу суда.
— Молодець отаман, — похвалив Михайло. — Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.
— Буде й тая, — посміхнувся Олекса.
Хата, кошара — все готове. Олекса заставив одного волоха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.
Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися — хто ж тепер на його місці у Регника.
Дивиться — хлопець із того ж таки села Будиш, Глодіан Івануш.
— Ов… Се ти?…
— Я! А се ти?
І обидва розреготалися. Розмова була коротка: Довбуш відлучив п'ятдесят овець і сказав Глодіанові, що це за борг.
— Так і маєш оповістити своєму панові, шо тепер ми сквитувалися.
Федір закликав товариша йти в опришки.
— Шо ти ту вигиш? Вік і будеш наймитувати. А в нашому ділі — оден добрий рабунок — і ти вже багач.
Але Глодіан не хотів. Відмовлявся, що тепер осінь.
— Ци в опришки на зиму йдут? Най вже весною…
Двом волохам — Баюракові й Михайлові — Довбуш велів гнати овець, наказуючи надзвичайну обережність.
— Тимунь посилаю вас багато, абе–стеси сокотили. Оден ме гнати, а трох тримати варту. Вперід, особливо вперід по–глєдайте. Бо то бирш не будемо віходити з тої хати, то абесте не привели кого туда.
Сам із Крицєковим і Орфенюком подався до Ясеня.
Єлена вже справилася. Купив іще Олекса в корчмі бочівок горілки, усе на коні й вирядив до хати з Крицєковим і Павлом.
— Сокотітси. Помнєтайте, що раз, оден раз у чім сі проступите — пропали й ви, й ми всі. Оден хтось за вами назорит — і вже кінець.
Хлопці прирікали, що будуть обережні. І сам Олекса подався до Косова.
Неудача була. Головчак сам вихопився тоді й служив далі у
