Українська література » Сучасна проза » Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Читаємо онлайн Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
а там скажуть: а–а, це той, що нашу дідичку попередив.

У Матлюка зуби цокали. Опришки дивувалися: що за боязка натура така. Вже сказали ж йому, щоб не боявся, а він…

А Семен думає власне про те, що кинеться зараз на коліна перед Довбушем і скаже все. За щире каяття, може, помилує отаман. А як виявиться все там, уже у дворі богородчанськім, то не минути лютих мук.

І чимближче підходили до Богородчан, тим яснішим ставало це рішення. Блискавицями пролітали в мозку всякі інші думки, одна дивніша другої, але ця — про потребу признатися — була над всі.

І коли опришки стали, а Довбуш звелів розв'язати чоловіка — Матлюк не зрозумів і з криком: «Я скажу… Я все скажу», — кинувся на коліна перед отаманом.

— Тепер говори, кому хоч і шо хоч, — сказав Олекса.

Хлопці розв'язали Матлюка й побігли доганяти отамана. Матлюк стояв хвильку, не розуміючи, що з ним, потім занив якось і дрібними–дрібними крочками, мов граючися, побіг кудись у темноту.

XVI

Ударив Довбуш на двір.

Коло брами стояло двоє жовнірів на варті. Це вже місто поставило від себе, щоб не розграбував хто двора, не чекаючи опришків. Третій жовнір стояв на вежі, щоб як тільки побачить опришків, дати знати дзвоном.

Двох вартових при брамі зразу було убито. Третій почав дзвонити, й дрібні звуки дзвону, мов гавкання малої, але уїдливої собачки, побігли містом.

Олекса вихопив пістоля, бистро націлився і одразу зсадив жовніра вниз. Дзвонення затихло.

Власть, виставляючи отих трьох інвалідів, мала на меті те, що дзвін викличе населення на вулицю й почнеться самооборона, бо оборони міська влада не мала жодної, окрім кількох магістратських інвалідів. Але самооборона воліла міцніше замикатися в домах, і на вулиці не показався ніхто.

З двором було покінчено швидко. Ясно було, що двір попереджено, бо нікого ні душі не було. Хто ж би це? Чи випадково, може, помітив хто в лісі, чи, може, якось інакше? Але роздумувати було ніколи.

Зграбували опришки ще кілька домів, на які мали вказівки зарані, й швидко забралися з Богородчан. Порожнеча панського двора могла навівати всякі думки.

Ішли так, що ще затемна були коло Солотвина. Такі штуки можна показувати хіба з залізними ногами; зрештою в опришків таки й були залізні ноги.

Звернули на Бабче, на полонини — аж там дозволили собі спочинок. Як і загалом при кожному спочинку, так і зараз Олекса давав гасло, де збиратися на випадок несподіваного нападу й можливої утечі. Сьогодні таким місцем визначив Олекса Єчіння і власне хату Цюперєка. Отже, кожний опришок знав місце збору.

Почали паювати здобич. Грошима кожний дістав по тридцять битих талярів. На гурт пішла срібна позолочена упряж, пістолети, флінти, шаблі, матерії, костюми старовинні.

Серед шабель було кілька оправлених у срібло. Олекса поламав їх, срібло збив і покидав разом з іншим ломом у бордюг.

Між іншим знайшлися серед здобичі два хрестики: один, видно, з чистого золота, а другий так прикрашений дорогоцінним камінням, що здавався весь із каменя. Його взяв собі Довбуш, а золотий віддав племінникові Павлові.

Не всі були задоволені, що сі хрести не пішли в загальний пай, але поки що мовчали.

Балакали про те, що богородчанський двір було попереджено. Кидали різними здогадами. Між іншим, хтось ніби в жарт кинув Штефанові:

— А це не твій гєдя постаравси?

Штефан чомусь почервонів. Він загалом відчував оту певну відчуженість, серед якої доводилося жити взагалі, а цей запит ставив питання прямо: раз твій гєдя сповістив двір, значить, він знав, що лаштується напад. А звідки він міг знати, як не від тебе?

Штефан ще більше почервонів.

— За гєдю я не можу нічо казати, бо того не знаю… А може, ви гадаєте, що я?…

Більше не міг говорити від хвилювання. Його образила сама можливість підозріння, бо він справді відносився чесно.

Але зараз, коли пригадує він свою балачку з батьком, нараз стає йому перед очима дивний вираз обличчя вітця, коли Штефан вимовив слово «Солотвина». Тоді хлопець не надав сьому значення, але тепер…

Невже гєдя дав знати в Богородчани? А якщо так, то він міг же дати знати й ще кудись, що ми маємо йти… Нас можуть перестріти, зробити засідку, постріляти братів… І в цьому буду винен я, необережне моє слово.

Він не знав іще, чи воно так, але могло бути так — і це не давало йому спокою.

Що робити? Може, сказати товаришам, щоби тікали зараз, щоб ішли зовсім убік, аби і здалеку не ступити на звичайну дорогу, якою хтось би думав, що можна було би йти з Богородчан.

А як нічого нема?

Може, сказати, як я випадково вимовив слово «Солотви–на» й що мені здалося?

А як нічого нема?

Так бився з думками Штефан, як нараз вартові дали крайній сигнал тривоги. Сталося! Тепер ясно, що се батько. Більше нікому.

Так воно й було в дійсності. Старий Онуфрак, виправивши Матлюка, тоді тільки зрозумів, що пошився, властиво, у дурні. В кращому разі посланець забере собі всю нагороду, в гіршому, найгіршому разі — може замість каштеляновій зробити донос Довбушеві, сподіваючися, що сей ліпше винагородить. А тоді… і мороз ішов по шкурі старого війта.

Тепер треба ставити на банк. Десь в околиці, кажуть, перебуває ота волоська хоругов, що ганяється за Довбушем. Дати би їм знати.

Се вже така річ, що нікому доручити

Відгуки про книгу Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: