Дочка Медічі - Софі Періно

— Вас не дивує, що баронеса Лімей залишилася на березі? — Флері залюбки переходить до пліток.— Я чула, що, попри набожність і суворий вигляд, дон Франциско де Альва виявив неабияке захоплення нею.

— Іспанський посол! Оце так поталанило. Завдяки йому вона матиме більший вплив на королеву,— каже Шарлотта.

Герцогиня ствердно киває.

— Прихильність цього пана найважливіша для її величності, адже вона відчайдушно прагне зустрічі з королем Філіпом.

Я знаю, що головна дипломатична мета нашої подорожі, яка начебто полягає у знайомстві Карла з його підданими, насправді пов’язана з організацією зустрічі з моєю сестрою Єлизаветою та її чоловіком, деталі якої поки що не узгоджено.

— Точно! — каже Флері.— Він найважливіший. Однак коли королева наказала Ізабеллі приділити йому увагу, та відмовила.

— Відмовила королеві? — у ту саму мить, коли я промовляю ці слова, я усвідомлюю, що мій голос лунає надто гучно. Проте я так здивована, що не маю наміру шепотіти. Правду кажучи, якби мати наказала мені стрибнути з човна у воду, я без вагань зробила б це.

— Саме так,— Флері нахиляється до нас.— Її величність сказала баронесі, що їй байдуже, як та дістанеться Ліона.

— Я охоче приділила б увагу дону Франциско,— каже Шарлотта.

— Ви амбітні,— герцогиня схвально киває.— Але не перестарайтеся. Для такого завдання ви надто юні та недосвідчені. Не втручайтеся в цю справу в гонитві за королівською милістю, майте терпіння й чекайте розпоряджень королеви. Адже покірність волі її величності зазвичай приводить до шлюбу із заможним чоловіком.

— Якщо ви настільки обізнані у шлюбних питаннях,— уїдливо зауважує Флері,— чому ви досі не заміжня?

— Мій випадок відрізняється від інших. Я маю власний титул і власні статки. Це надає свободу. Аби остаточно звільнитися, я маю вийти заміж і, якщо випаде нагода, я планую так учинити, перш ніж ми повернемося до Парижа.

— Що ви шукаєте в майбутньому чоловікові? — запитує Шарлотта.

— Він має бути аристократом, який добре розуміється на звичаях двору. Кимось впливовим. Окрім цього,— підморгує вона,— він має бути чоловіком без жодної сивої волосини в бороді. Коли я лежатиму під ним, не хочу, аби хрускіт його колін заважав мені спати.

Я тихесенько сміюсь, сподіваючись, що лунає переконливо. Я впевнена, що, у порівнянні з моїми подругами, невиразно уявляю, що відбувається між чоловіком і жінкою, коли вони займаються коханням, але не хочу видатися наївною.

Після холодного обіду придворні починають позіхати. Попри те, що я почуваюсь ситою і голова паморочиться від захоплюючої та подекуди непристойної інформації, яку я почула у товаристві герцогині де Невер та інших фрейлін, я не збираюсь дрімати. На відміну від її милості, краєвиди довкола нас я вважаю чарівними. Залишивши подруг спати, я йду до перил, аби краще роздивитися панораму.

Бачу групу людей на березі, які бурхливо вітають короля,— мало хто знає, що він куняє у своєму просторому кріслі. Аж тут до мене приєднується мій кузен. Я впізнаю його завдяки неохайним бриджам і брудним чоботам, на які крадькома дивлюся. Не відчуваю жодного бажання обертатися до нього і розпочинати розмову.

— Розповісти вам таємницю? — без прелюдій запитує він.

— Чому ви впевнені, що я її збережу? — бути повірницею принца Наваррського — останнє, чого я хочу.

— Не можу сказати, що я цілком упевнений, але, якщо ви пообіцяєте, я повірю вашому слову,— поки я думаю, що сказати, кузен навіть і не думає чекати моєї відповіді.

— Ви єдина жінка, яка не вважає сонце надто пекучим,— він указує на тих, хто спить під вишуканим балдахіном.— Вони дурні, тому що подорож триватиме ціле літо, й вони все одно засмагнуть, коли їхатимуть верхи. Краще б насолоджувалися краєвидом, як це робимо ми.

Я насолоджувалася краєвидом. Я ледве стримуюсь, аби ці слова не зірвалися з моїх вуст. Як мені відомо з попереднього досвіду, попри те, що мій кузен провокує мене бути неввічливою, я завжди засмучена, коли поводжуся з ним брутально. Мені зле від однієї думки про це.

— Яку таємницю ви хотіли розповісти? — запитую я, повертаючись до нього обличчям. Це запитання — свідчення мого каяття.

Він вичікувально дивиться на мене.

— Обіцяю нікому не казати.

— Ви знаєте, що моя мати зустріне нас у Маконі.

Я знаю. Бачила, яким схвильованим був мій кузен в очікуванні цієї події. Генріх і деякі з його друзів насміхалися з нього, але, якою б сильною не була моя антипатія, я не могла стати на їх бік. Мій кузен не бачився з матір’ю майже два роки. Мені добре відомо, як це важко.

Він присувається ближче.

— Я повертаюсь із нею до Гасконі.

— Щаслива за вас.

Це справді так. Попри тривале перебування мого кузена при дворі, він постійно робить щось недоречне. Йому більше пасує дорога, якою він може мчати цілий день. Я спостерігала, як він ішов пішки, як бігав у пилюці з деякими пажами. Складається враження, що принц насолоджується нашими пригодами сильніше за більшість учасників ходи. Ще одна наша спільна риса. Мене бентежить думка про те, що між мною та принцом Наваррським чимало спільного. Утім, цей факт не можна заперечити. Я щиро не розумію, коли деякі дворяни скаржаться на незручності подорожі. На мою думку, привабливість нових місць робить ці незручності геть непомітними.

Але навіть під час мандрівки принц Наваррський залишається відчутно «іншим». Дивно, міркую я, релігія тут ні до чого: багато протестантів подорожують із нами і мало чим відрізняються, доки не настає субота або святий день, коли вони відокремлюються