Дочка Медічі - Софі Періно

що не розголошує, тож, мабуть, не слід вам казати, але мадам старішає. На думку її величності, час звільнити цю пані від її обов’язків і дати їй змогу насолоджуватися дозвіллям у винагороду за роки відданої служби. Коли ми вирушимо в ходу, мене призначать вашою гувернанткою замість мадам і офіційно доручать наглядати за вашою високістю.

Я різко вдихаю повітря. Не можу згадати часи, коли мадам не було поряд. Сльози, які кілька хвилин тому лише набігали на очі, вже струменять щоками.

Баронеса витягає з рукава хусточку й віддає мені.

— Призначення на цю посаду дуже тішить мене. Маю надію, що трохи згодом ви добре сприйматимете таку зміну. Ваша краса — подарунок від Бога, але, якщо ви прагнете бути не просто вродливою, а вишуканою, розумною й освіченою жінкою, мусите докласти зусиль, аби розвинути ваші найкращі риси й викорінити найменш бажані. Я намагатимусь допомогти вам, і, сподіваюсь, одного дня ви затьмарите всіх фрейлін її величності. Станете предметом найпалкішого захоплення при дворі.

Змахнувши останню сльозу, я усміхаюсь. Мені лестить, що жінка, яку часто називають «десятою музою», вважає мене здатною на такі досягнення. Віднині я маю намір поводитися згідно з указівками баронеси де Рец.

Глава 2
Березень-червень 1564 — Дорогами Франції

аш двір нагадує місто, що рухається. Хоча ні, він величезніший за більшість міст, якими ми проїдемо. Протягом тижнів ми з Генріхом спостерігали за підготовкою до королівської ходи, але я навіть уявити не могла, скільки людей налічує королівська свита. Визирнувши з карети, я здивовано розглядаю процесію, що простягається, наскільки сягає око. Вози, карети, вершники, пікінери, важко озброєні солдати, піхота і ціла юрба служників — розмаїття, кольори, галас, метушня королівської ходи ошелешують.

— Генріху,— кличу я.— Чи є кінець цій процесії? Призупинивши коня, мій брат намагається крокувати на одному рівні з віконцем карети, біля якого я сиджу.

— Я не бачу кінця. Б’юсь об заклад, за воротами Фонтенбло ще залишаються вершники.

— Справді? Ми ж подолали чимало миль.

— Так, але за нами їдуть п’ятнадцять тисяч осіб,— у його голосі бринить гордість.

Я ніколи не бачила п’ятнадцять тисяч будь-чого, не кажучи вже про п’ятнадцять тисяч осіб, які подорожують разом. Я заздрю, що мій брат може все це бачити, заздрю його відносній свободі.

— Вам пощастило їхати верхи,— кажу я.

— Ви матимете багато часу їхати верхи зі мною, коли холоди відступлять. Ми подорожуватимемо місяцями, навіть роками.

Роками. Думка про все, що очікує мене дорогою, і все, що може статися протягом такої тривалої мандрівки, страшенно хвилює мене. Як же я маю змінитися, коли знову побачу Фонтенбло. Я стану жінкою.

Я відчуваю дотик руки й розвертаюсь до баронеси де Рец.

— Ваша високосте,— делікатно каже вона.— Будь ласка, запніть завіси, інші фрейліни тремтять від холоду.

Засоромившись, я звертаю до Генріха красномовний погляд і запинаю завіси.

— Ваша світлосте, будьте так люб’язні,— баронеса вказує головою на неприкрите вікно біля герцогині де Невер на протилежному боці карети.

— Авжеж,— бурмоче герцогиня, прикриваючи вікно. Проте мені здається, що вона, шукаючи мій погляд, ледве помітно заводить очі вгору.

Я шокована, але це не єдине почуття. Попри те, що її світлість та баронеса де Рец — ровесниці, вони дуже різні, й ці відмінності мене інтригують. У той час як баронеса розважлива і може вважатися взірцем пристойності, герцогиня — яскрава й авантюрна. Я знаю, що мій обов’язок — дозволити гувернантці керувати моєю поведінкою, але трохи авантюризму, звісно, не завадить.

— Чому ви ображені? — мій брат підкрадається до мене, поки я спостерігаю, як Карл і мати отримують з рук кардинала Бурбонського чаші та глечики. Неподалік зібралися жебраки Труа, переважно жінки та діти. Усівшись на довгій лавці, вони готуються прийняти королівську милостиню на честь Великого посту.

— Я не знала, що мені заборонять брати участь у найпишніших церемоніях королівської ходи.

Учора король здійснив урочистий в’їзд до Труа: він їхав під балдахіном, який несли сановники, проходячи заздалегідь визначеним маршрутом і час від часу зупиняючись послухати вірші, присвячені цій події. Усім мешканцям міста, починаючи з найзаможніших і закінчуючи вуличними хлопчиськами, дозволили бути присутніми. А от мені не дозволили. Здається, придворні дами, навіть ті, що з родини Валуа, не допущені до заходів, передбачених королівським в’їздом.

— Ви не пропустили нічого, що було б варте уваги,— шепоче Генріх. Я знаю, він бреше, аби заспокоїти мене, і це приємно.— Може, Жан Пассера — видатний поет за мірками Шампані,— провадить далі він,— але я був не єдиним, хто глузував з його вимучених віршів. Гадав, Ронсар улаштує істерику.

Почувши це слово, я шаріюся, оскільки знаю, що, на відміну від мене, Ронсар має краще самовладання. Це я влаштувала справжню істерику, дізнавшись, що, крім усього іншого, мені не вдасться побачити дикунів, яких привезли з Нового світу. Я щиро радію, що Генріху нічого не відомо про мій спалах гніву. Баронеса де Рец була нажахана.

— Якщо ви поводитесь так, коли відчуваєте розчарування,— сказала вона,— вам доведеться витратити більшу частину життя на тупотіння ногами та скандали. Бути жінкою означає чекати, триматися в тіні, змиритися, що вашим життям керують інші люди.

Коли вона закінчила свою догану, я плакала і просила вибачення. Проте дивлячись, як моя мати миє ноги обраним для такої честі людям, я не впевнена, що триматися в тіні — саме та доля, з якою я бажала би змиритися. Її життя зовсім інше. Як і життя герцогині де