Проби - Мішель Монтень

Ла Боесі, Овідій, Послання Аріадни до Тесея, 82

Тисячі тварин, тисячі людей мруть, не усвідомлюючи умирання. Що нам у смерті найстрашніше, то це біль, її звичайний попередник.

Одначе як вірити отцеві Церкви, смерть не є зло, зло лиш те, що за нею приходить. Августин, Про Град Господень, І, 11. А як на мене, ще краще було б висловитися так: ні те, що передує смерті, ні те, що приходить опісля, не є її істотною належністю. Ми хибно тлумачимо предмет. Досвід мені підказує, що вся справа тут у нестерпності для нас думки про смерть, звідси нестерпність болю, який ми відчуваємо з подвійною гостротою через те, що він загрожує нам смертю. Та що розум осуджує як боягузтво ляк перед такою наглою, неминучою і невідчутною на дотик річчю, ми пристаємо на це найлегше виправдання свого страху.

Будь-яке нездужання, якщо воно не загрожує нам нічим іншим, опроче самого страждання, ми називаємо «нешкідливим». Хто ж бо вважатиме зубний біль чи подагру, хоч би як вони дошкуляли, за правдиву хворобу, якщо вони не смертельні? Але, зрештою, даймо, що у смерті найбільше ми боїмося муки, достоту як злидні нам страшні єдино тим, що штовхають нас в обійми страждання, прирікаючи на голод і спрагу, спеку і холод, на безсонні ночі.

Отож розгляньмо тілесне страждання. Я охоче погоджуюся: воно — найтяжча проба нашого життя. І визнаю щиро, що я всією душею ненавиджу його й уникаю, і досі, дяка Богові, майже не мав із ним до діла. Але нам під силу якщо не знищити його, то принаймні злагодити терплячістю і, хоч би як мучилася наша плоть, зберегти свою душу і розум ясними.

Знов-таки, якби не було страждання, що надавало б вартості цноті, мужності, силі духу, незламності? На якому б полі ми ними прославилися, якби не треба було перемагати самих себе у бою? Звага прагне небезпеки. Сенека, Про провидіння, 4. Якби не доводилося спати на голій землі, зносити у важкому риштунку південний сквар, їсти конину та ослятину, наражатися на те, що тебе пошаткують на капусту, зціплювати мовчки зуби, коли тобі видлубують кулю з кісток, зашивають рану, припалюють її і зондують, чим же тоді здобули б ми перевагу, яку хочемо мати над низотою? А хіба це скидається на пораду уникати муки та болю, коли мудреці кажуть, що з двох однакових геройських учинків спокусливішим видається нам той, спевнити який важче? Не тільки серед веселощів, жартів, фіґлів, сміху, цього супутника легковажності, знаходять вони відраду; навіть люди похмурі бувають щасливі у твердості й постійності. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 29. Саме з цієї причини ніхто б не зумів переконати наших отців, що звитяги, здобуті в ручній боротьбі, у запалі січі, не славніші за досягнуті без усякої небезпеки, завдяки хитрощам і дотепності.

Тішить більше чеснота, коли вона важче дається.

Лукан, IX, 404

Ба більше, має нас утішати те, що зазвичай, як біль ґвалтовний, то короткий, а як тривалий, то не такий ґвалтовний. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 29. Ти не зазнаватимеш його надто довго, якщо відчуваєш його надто сильно; він покладе край чи собі, чи тобі. Все виходить одно на одно; якщо ти його не перенесеш, він тебе сам винесе. Пам'ятай, що найбільші болесті кінчаються смертю, малі дають нам відвести дух і перепочити, а над середніми ми пануємо, отож можемо їх терпіти, поки вони стерпні; якщо ж ні, ми можемо, коли нам життя уже не миле, першої-ліпшої хвилини піти з нього, як ідемо з театру. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 15.

Якщо біль зазвичай здається нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаєні черпати головне вдоволення з душі і не досить спираємося на неї як на єдину і можновладну пані нашого стану і нашого побуту. Тіло наше влаштоване на один роб і зроб. А душа мінлива та розмаїта і нагинає до себе і до будь-якого свого стану відчуття нашого тіла та решту його відрухів. Ось чому треба вивчати й досліджувати її і відкривати в ній приховані потужні пружини. Нема таких правил, ані приписів, ані сили, які могли б устояти проти її нахилу та вибору. У неї тисячі найрізноманітніших способів, тож дозволимо їй один, потрібний для нашого спокою і безпеки, і тоді ми не лише уникнемо недолі, а навіть, стражденні та зболені, зможемо, як вона того побажає, вдарити лихом об землю.

Вона вміє геть усе повернути собі на пожиток: омани та сни служать їй справно як щира правда, відганяючи від нас небезпеку і неспокій.

Легко бачити, що тільки жало нашого розуму загострює як наші муки, так і інші розкоші. Тварини, в яких свідомість ледь жевріє, дають своєму тілу вільно, у природжений спосіб, а отже, і сливе однаково для кожної породи виявляти їхні чуття, як це нам видно з шаблонної низки їхніх рухів. Якби ми не стримували в наших руках і ногах природженого маху, нам було б від цього куди ліпше, бо природа наділила їх докладним і поміркованим чуттям того, що дає насолоду: воно, те чуття, не може бути хибним, бо воно притаманне всім і однакове для всіх. Та оскільки ми виборсуємося із законів природи, віддаючись на непогамовану сваволю нашої уяви, то принаймні намагаймося схиляти її у приємніший бік.

Платон остерігається нашої надмірної чутливості до болю та розкошів, бо вона надто прив'язує душу до тіла. Щодо мене, то я, навпаки, радше боявся б, що така чутливість надто відриває і відлучає їх одне від одного. Як ворог, помітивши, що ми показали спину, ще більше навісніє, так і біль, відчувши наш страх перед ним, робиться ще лютішим. Проте він попускає тому, хто чинить йому опір. Треба брати себе в руки, треба з ним змагатися. Та якщо ми здаємось і відступаємо, ми накликаємо на себе загибель. Як міцніше тіло в атаці, коли воно все зібране й туге, мов стиснута пружина, так і наша душа.

Але перейдімо до прикладів, цієї підсобки для тих, хто худосилок, як-от я, і ми побачимо, що зі стражданням виходить так, як із самоцвітами, які яскріють ясніше чи тьмяніше, залежно від того, в які обідці їх заправити. Страждання забирає у нас стільки місця, скільки ми йому відводимо. Вони зазнають страждання настільки, — зазначає святий Августин, — наскільки йому піддаються. Ми більше відчуваємо надтин ланцетом,