Проби - Мішель Монтень
Та млою ночі бог передбачливий
Вповив майбутнє; отож на сміх йому
Рвемось приховане пізнати,
Смертні.
…………………………….Лиш той щасливо, вільно той живе,
Хто б міг сказати будь-коли з певністю:
«Я день прожив, а там — чи хмари
Хай звідусіль нажене Юпітер,
Чи сонцем блисне…»
Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.
Горацій, Оди, III, 29–32. 41—44
Пер. Андрія Содомора
А той, хто вірить цим словам: Оце вам такий доказ: як є ворожба, то є і боги, як є боги, то є і ворожба. Цицерон. Про ворожбу, І, 6, — глибоко помиляється. Куди розумніше висловлюється Пакувій:
Бо тих, хто розбирає мову пташину,
А чужу знає печінку ліпше, ніж: власну,
Можна чуть віщування, та тільки не слухать.
У цитаті в Цицерона, Про ворожбу, І, 57
Відоме вміння тосканців вгадувати прийдешність постало так. Один рільник, глибоко орючи землю сохою, побачив, як із неї вилонився Тагет[39], напівбог із дитячим личком і старечою мудрістю. Позбігалися люди. Тагетові промови та повчання збирали і зберігали багато віків; вони, власне, і містили засади та способи цього мистецтва. Отож його розвитку сприяла така гарна знахідка.
Особисто я волів би радше керуватися у своїх справах тим, як упадуть гральні кості, аніж вважати на цю маячню.
І справді, у всіх панствах із республіканським ладом жеребові відводилася чимала роль. Платон, у вигаданій своїй державі, розв'язання багатьох важливих справ віддає на ласку фортуни. Між іншим, він хоче, щоб достойні громадяни женилися за жеребкуванням. Цьому випадковому виборові він надає такої великої ваги, що тільки народжені від таких шлюбів діти, на його переконання, можуть виховуватися на батьківщині, тоді як нащадки кепських громадян підлягають вигнанню. А втім, як хтось із тих банітів, зростаючи, подає добрі надії, його можна вернути на батьківщину; і навзаєм, хто, змужнівши, розчарує своїх батьків, того треба банітувати.
Я знаю людей, які вивчають та пояснюють свої календарі і намагаються нас переконати про їхню правдомовність на підставі поточних подій. Але там усього намішано, з них можна вилущувати і правду, і брехню. Хто ж, цілими днями дротик кидаючи, та не попаде бодай разочок у ціль? Цицерон, Про ворожбу, II, 59. Вони не виростають у моїх очах від того, що іноді виходить по-їхньому. Справедливіше було б виходити з того, що вони завше і повсякчас брешуть. До цього додаймо, що ніхто не веде реєстру їхніх похибок, просто таки незліченних; що ж до справджених віщувань, то їх роздмухують саме тому, що вони незвичайні, неймовірні й чудородні. Ось як Діагор, прозваний недовірком, відповів тому, хто, показуючи йому в Самотракійському храмі приноси з зображеннями людей, які уникнули кораблегину, спитав його: «Диви, ось ти, хто вважає, ніби богів не обходять людські справи, що ти скажеш про стількох людей, урятованих завдяки їхній ласці?» — «Хай і так, — відрік Діагор, — але ж тут не зображено потопельників, а їх куди більше».
Цицерон твердить, що з усіх філософів, які визнавали існування богів, один лише Ксенофан Колофонський намагався викорінити всяку ворожбу. Тож нас не повинно надто дивувати, що чимало наших княжат, часто собі на шкоду, вірять у цю маячню.
Я хотів би узріти на власні очі двоє таких див, як книга Йоахіма[40], калабрійського абата, який передбачив усіх майбутніх пап, їхні імена та постаті, й книгу цезаря Лева, який провістив візантійських цезарів і патріархів. Проте на власні очі я бачив лише ось що: у лихоліття люди, застукані своєю недолею, намагаються, як за всіх забобонів, дошукуватися в небі знаків і стародавніх віщувань свого неталану. І в наші дні їм так у цьому повелося, що я зрозумів: оскільки для гострого і гулящого розуму ця вправа не що інше, як розвага, усяк може, крутячи як те дишло, куди повернув, туди й вийшло, знайти у письменах усе, чого б не шукав. Головна зброя у цих волхвів — темна, двозначна і кучерява віща говірка, автори якої не дають жодного ясного сенсу, аби нащадки могли легше доскіпатися до всього, що заманеться. Сократів «демон» був, може, якоюсь вольовою спонукою, об'явленою без участі розуму. Одначе цілком імовірно, що в такій високій, як у нього, душі, та ще й гартованій постійними вправляннями в мудрості й доброчесності, ці поривання, хай і неясні та стихійні, були завше важливі й гідні того, щоб іти за ними. Кожен зазнавав на собі таких наглих, нестримних і владних наслань. Щодо мене, то я приписую їм неабияку вагу, мало покладаючись у цьому лише на розум. Я теж відчував такі пориви; вони нестримно ваблять до чогось або відвертають (це останнє часто бувало у Сократа). Я віддавався їм, і це приводило до таких удалих і щасливих наслідків, що я сам собі здавався богонатхненним.
Розділ XIV
Наше чуття добра і зла здебільшого залежить від того, як ми їх собі уявляємо
Людей, як говориться у грецькій сентенції, дратують не самі речі, а думка, що в них виникає про ці речі. І для полегшення нашої нужденної долі людської дало б чимало, якби хтось зумів довести слушність цього твердження. Якщо муки завдає нам наша тяма, то, здавалося б, цілком у нашій спромозі знехтувати її або обернути нам на добро. Якщо речі даються до наших послуг, то чому б не відкинути їх або не пристосувати собі на
