Проби - Мішель Монтень
Пітагорійці уявляють добро чимось чітко окресленим, а зло розпливчастим і непевним. Від мети відхиляють тисячі доріг, а до неї веде лиш одна-однісінька. Я зовсім не певний, чи впорався б я із завданням, якби для того, щоб уникнути очевидної і грізної небезпеки, мені довелося вдатися до безсоромної і заприсяжної брехні.
Старожитній отець Церкви сказав: краще опинитися в товаристві знайомого собаки, ніж людини, що озивається до нас чужою мовою.
Чужинець чужинця не має за свого ближнього.
Пліній Старший,
Природна історія, VII, 1.
Але ж наскільки крива мова, як засіб спілкування, гірша за мовчання!
Король Франциск Перший хвалився, як легко він дав собі раду з Франческом Таверно, послом міланського дука Франческо Сфорци, людиною вельми голінною забивати баки. Цей посол прибув до двору нашого короля, аби вигородити свого пана у зв'язку з однією дуже важливою подією. Річ у тім, що король, якого недавно вигнали з Італії і, власне, з Мілана, надумав, аби залишатися в курсі тамтешнього життя, тримати при дукові свого шляхтича, насправді амбасадора, але під виглядом приватної особи, прибулої туди у своїх справах. Захід тим потрібніший, що дук, куди більше залежний від цезаря (надто в ту пору, коли женихався до його сестрениці, доньки данського короля, нині дукині-вдови лотаринзької), не міг, не завдаючи собі шкоди, відверто підтримувати з нами взаємини і заходити в переговори). До такої ролі цілком надавався певний міланський шляхтич, королівський стайничий, такий собі Мервей. Цей останній, посланий із таємними вірчими грамотами та звичними посольськими дорученнями, а також, про людське око і для маскування, з рекомендаційними листами до дука, пов'язаними з особистими справами цього шляхтича, так довго розважався при дворі, що викликав невдоволення цезаря, чим і пояснюється, на нашу думку, те, що сталося потім. А саме: під приводом причетності до якогось убивства, по летючому дводенному судочинстві, дук звелів одної чудової ночі відтяти йому голову. Отож згаданий Таверно прибув до двору, приготувавши розлогий і брехливий виклад цієї історії (наш король, домагаючись цього, звернувся до всіх державців християнщини і до самого дука), і добився аудієнції зараз по ранковому пробудженні. Викручуючись, він подав цю подію так: дук, його пан, завше вважав Мервея за звичайного собі шляхтича і свого підданця, прибулого до Мілана у своїх справах, на правах приватної особи; Таверно навіть заперечував, нібито дук знав, що той дворак і наближений короля, а тим паче виконує обов'язки королівського посла. У відповідь король, заганяючи його на слизьке всілякими спростуваннями та запитаннями, наступаючи на нього зусібіч, зажадав від нього пояснення, чому страту вчинено вночі та ще й нібито потаємці. На це запитання бідолаха, геть збитий з пантелику і намагаючись вив'язатися з халепи, відповів, що, мовляв, дук, із пошани до його величності, був би нерадий, якби така екзекуція сталася вдень. Легко собі уявити, як він пошився в дурні, шпака вбивши, та ще перед мужем із такою носюрою, як король Франциск.
Папа Юлій Другий послав був свого амбасадора до короля Англії з дорученням під'юдити його проти короля Франциска. Коли амбасадор виклав усе, що йому було доручено, англійський король у відповідь почав розводитися про труднощі, пов'язані з приготуваннями до війни з таким могутнім королем, як французький, і навів переконливі аргументи. Посол дуже недоречно зауважив, що і сам звернув на це увагу, і поділився своїми сумнівами з папою. Ці слова, що ніяк не збігалися з метою посольства — закликати англійського короля почати війну, заронили в тамтого підозру, яка згодом і справдилася: а саме, що амбасадор тягне руку за Францією. Про це він застеріг папу; майно невірного служника було конфісковано, а сам він заледве не наклав головою.
Розділ XI
Про віщування
Щодо оракулів, то, поза всяким сумнівом, вони почали втрачати свій вплив ще задовго перед пришестям Ісуса Христа. Як ми знаємо, ще Цицерон загадувався над причиною їхнього занепаду: Як так сталося, що в Дельфах уже не чути цих пророкувань, і не тільки в наш час, а вже віддавна нічого так не зневажають, як їх? Цицерон, Про ворожбу, II, 57.
Але ж до інших провістей: по нутрощах жертовних тварин (будова їхніх внутрішніх органів, на Платонову думку, теж може бути промовистою), по тому, як гребуться кури, по летові птахів (ми гадаємо, що певні птахи створені для ворожби, Цицерон, Про природу богів, II, 44), по перунах, по коритах річок (багато чого бачать гаруспики, багато чого передбачають авґури, багато чого пророкують оракули, багато чого віщують сни та всякі дивовижі, Цицерон, Про природу богів, II, 65) та по інших прикметах, на яких старожитні ґрунтували більшість як публічних, так і приватних починань, поки наша віра їх не скасувала. А проте і в нас збереглися деякі способи ворожби за зірками, за духами, за тілесними ознаками, снами та іншими речами; яскравий приклад нестримної цікавості нашої душі, жаждивої зазирнути в будущину, ніби їй не досить клопотів нинішніх:
Нащо, Олімпу владарю, тобі захотілось
Смертним до мук додавати зайву турботу —
З грізних ознак прочувати майбутні нещастя?
Хай налітає раптово, що ти їм призначиш,
Хай будуть люди сліпі до того, що жде їх,
Хай вони гріють надію — у вічному страсі!
Лукан, II, 4—15
Та й нема чого знати, що станеться. Нікчемна це річ —
клопотатися марними речами.
Цицерон, Про природу богів, III, 6,
і це справді так. Та ба, наша душа не дасть собі з цим ради.
Ось чому мені здалося повчальним те, що сталося з Франческом, маркізом Салуцьким. Він був
