Рута - Санфіров

Він зважив у руці половинку тротуарної плитки, на яку, може, ще півгодини тому сам ступав.

— Неправильно, — Борис прийняв від сусідки черговий камінь і передав Андрієві. — Все це неправильно.

— Ну а якщо неправильно, то чому ти тут? — Андрія і самого почала цікавити ця розмова.

Борис на мить завмер, немовби зважуючи слова та камені в руках.

— Тому що без мене не буде кому тобі бруківку передавати, — різко відповів він.

— Логічно, — зареготав Семен з барикади.

І в цей момент над Майданом залунав голос Нищука:

— Увага! Рута Литвин! Рута Литвин! Якщо ти чуєш, підійди до сцени. Рута Литвин! Підійди до мене! На тебе чекає батько.

— Сказав — зробив, — схвально кивнув Андрій і став вдивлятися у бік сцени — чи не промайне десь знайома постать. Ну має ж вона почути голос Майдану.

— Це твій рекламний ролик? — запитав Семен іронічно. Здавалося, небезпека, що насувалася від Банкової, з кожною хвилиною робила його веселішим.

— Зачекайте...

Раптом Андрій краєм ока побачив у натовпі під сценою знайому пістряву шапку. Зелений, червоний, жовтий — у кольорах литовського прапору. Значить почула.

Він одразу зробив крок уперед, залишаючи своє місце у ланцюжку:

— Хлопці, пробачте, я зараз.

І, намагаючись не випустити дочку з поля зору, пішов у її напрямку. Проте виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Майдан перерізали декілька вервечок людей, що практично безупинно передавали боєзапас на барикади, тому Андрієві довелося робити великі гаки, шукаючи розривів у цих щільних конвеєрах. І за цей час Рута встигла тричі змінити свою позицію — певно, теж шукала батька. «Добре, що вона не послухалася і таки вдягла цю свою шапку», — промайнула думка в Андрієвій голові, і він одразу відігнав її, бо виходило, що таким чином виправдовує, ба навіть заохочує дівчаче свавілля.

Врешті-решт після складних маневрів Андрієві вдалося наблизитися до Рути ззаду, їх тепер розділяла лише чиясь спина, тож він зміг простягнути руку і схопити дочку за лікоть. Та різко зупинилася й обернулась.

— Ой, пробачте... — Андрій розпустив хватку. З-під яскравої шапки на нього дивилося обличчя жінки за сорок. І лише зараз стало помітно, що й шапка схожа на Рутину хіба що за кольорами, бо форма та матеріал її були геть іншими.

Жінка усміхнулася, розуміючи, що незнайомець помилився, і пішла далі, залишивши Андрія розгублено чухати потилицю.

— Тьху ти! — врешті плюнув він і обернувся, шукаючи своїх.

Найближчий шлях до них лежав уздовж барикад, тож Андрій вирішив не гаяти часу на обходи. Він піднявся на перший ряд мішків зі снігом, з яких, власне, і було складено барикаду у січні, й тут раптом мішки під ногами вибухнули, немовби спрацювала протитанкова міна. Ну, якщо не протитанкова, то принаймні фугас, тому що звук від вибуху буквально кийком ударив по вухах, а спалах засліпив очі, наче у навчальному фільмі про ядерні вибухи. Проте якимось дивом Андрій залишився на ногах, тільки схопився за голову, скоцюрбився, скулився та присів, перетворюючись на подобу людського ембріону — саме так наше тіло реагує на біль і шок. Світ зупинився, залишився лише дзвін у голові та яскраві спалахи перед заплющеними очима. Скільки часу провів у такому стані, Андрій не зрозумів, а очуняв від того, що хтось, підхопивши під пахви, тягнув його назад.

— Дабл холера! — крізь дзвін у голові почувся знайомий Семенів голос.

Андрій розплющив очі і справді побачив над собою обличчя товариша.

— Що це було? — запитав він несподівано голосно, як роблять усі, хто недочуває.

Семен припинив тягти його і випростався:

— Світлошумова граната. Йти зможеш? — він уважно придивився до Андрієвих ніг.

— Спробую, — той незграбно підвівся, захитався і сперся на плече товариша.

— Еге, твоє щастя, що вони до неї цвяхів не примотали. Добрі люди. Був би ти зараз як ситечко.

І справді, була у ментів така мила звичка — вдосконалювати свої спецзасоби, щоб зачепити якомога більше протестувальників.

— Оце так бахнуло! — помотав головою Андрій.

— Нічого, — заспокоїв Семен. — Ходімо в тил, посидиш, оклигаєш.

І, підставивши плече та обхопивши рукою за поперек, він потрошку довів Андрія до Поштамту, де було відносно тихо, а крім того на ґанку під колонами можна було присісти, нікому не заважаючи. Семен допоміг товаришеві вмоститися біля стіни і навіть влаштував сяке-таке сидіння з картонних коробок, які знайшлися поруч. Андрій відкинувся назад і притулився головою до холодної стіни.

— Чого тебе туди понесло? — Семен критично оглянув контуженого і поправив йому каптур комбінезона.

— Та розумієш, шапка така, як на моїй Руті, — Андрій заплющив очі. Перед очима знову спалахнули сліпучі плями, вочевидь сітківка була добряче вражена. — Схожа шапка. Я думав, вона.

— А-а! — кивнув Семен.

Андрій ковтнув сухим горлом.

— Коли я у дев’яносто першому Литву захищав від литовців...

— Як це?

— А так. В армії служив, коли у них раптом незалежність. Ну, нас і кинули.

Семен гмикнув:

— Тобто це в тебе вже не перша революція?

— І не друга, якщо рахувати Помаранчеву.

— Та то ж хіба була революція?

— Не знаю. Вже не знаю. Але тоді, у Литві, розумієш, що мене найбільше вразило? — Андрій знову заплющив очі і спробував відігнати геть сліпучі плями, які плавали перед очима, щоб крізь них роздивитися минуле. — Литовці були кольорові. А ми — сірі. Так само як сьогодні «Беркут» — сірий. А ми — пістряві. Різні.

— Ти диви! — розвів руками Семен. — Гранатою шибануло, а він про кольори! Що то воно, художник!

Андрій розплющив очі:

— В голові дзвенить... Чим вони їх начиняють?

— Корисними вітамінами, — реготнув Семен. — Старий, ти посидь. Відпочинь трохи. Хлопці кажуть, що за пів годинки це минає. Або за годинку.

— А де Рута? — Андрій схопив його за лікоть, немовби вимагав відповіді.

Семен м’яко випручався.

— Старий, ти не нервуйся. Знайдеться. Менти, хоч і падли, але дівчат все-таки жаліють... Поки... — він раптом зметикував щось і запитав. — Водички поп’єш? Водички?

— Водички? — Андрій поворушив сухими губами. — Давай.

— Зараз. Почекай, — Семен підхопився і побіг у темряву, шукаючи найближчу кухню.

Андрій залишився один. Тут, під порталом Поштамту, завжди було людно — і в мирний час, коли біля колон призначали