Смутна доба - Микола Смоленчук

Таке траплялося тут майже щороку, тікали на Січ тепер масово, і там одвічно не вистачало пороху, зброї, коней. А ці, видно, неабиякі сміливці, коли діють під самим носом у Вишневецького!

Сонце звертало під обід[57], як дівчина помітила з-за свого куща людину, чимось їй знайому. Прямувала вона від пристані поміж вербами за піщаний висип, за яким стояла ком'яга.

Незнайомець наближався до баржі, а Доля задкувала по піску на колінах, усе ще ховаючись за кущ, а потім, упізнавши того, хто наближався, швидко накинула на себе сукенку.

— Лелечко, це ж Гнида, вітчимів вивідач!

Він, улесливий і непримітний, завжди терся у їхньому дворі, харчувався з прислугою на кухні, лащився до вітчима, як блудний пес, коли щось приносив йому з міста. А скільки разів бачили його на площі коло замку, де карали впійманих січовиків або втікачів на Низ. Із закутку за тином, що між каретною і їхнім садом, тремтячи від жаху, спостерігала за тими екзекуціями.

Гнида, поминувши кущі, за якими вантажилась ком'яга, довготам стояв, а потім крадучись, став здавати назад. Дівчина не випускала Гниду з очей, доки той пересік пристань і подався нагору, а звідти на майдан до їхнього подвір'я.

Тепер вона знала, що буде. Так і є — з воріт появилося уже двоє — в другому упізнала вітчима. Вони поспішали до замку.

— Не вийде у вас!..

Ще ніколи так прудко не бігала, хоч за нею не вганялися однолітки, коли влаштовували ігрища.

— Хто у вас за старшого? — злетіла вниз, де усе ще трудились незнайомі козаки. — Хутко відчалюйте, бо зараз налетять сюди козаки Вишневецького!

— Що ти, дівко! — подався до неї вусатий, та одразу й повірив, побачивши її непідробну тривогу.

Злетів у ком'ягу останній вантаж, впали на крутий берег товсті кряжі, що служили помостом, баржа вмить наповнилась людьми, що налягли на весла. Незграбна посудина важко відчалила од берега, виповзаючи на бистрину ріки.

А коли на висипі появилися надвірні козаки Вишневецького, ком'яга видавалась уже човником на широких дніпрових водах по шляху вниз.

Доля ще довго не покидала Дніпрової кручі, задоволено зиркаючи на козаків, яких очолював старшина у зеленій бекеші з пустим рукавом.

Вдома на неї чекала новина:

— Панночку розшукував якийсь кульгавий чоловік, — шепнула їй покоївка. — Казав, що ждатиме коло тої хати, де тополя на причілку.

Карпо Розтопча тепло дивився на дівчину, що аж зіщулилась, чекаючи його слів.

— З учора тебе шукаю, дочко. Міг би зайти до вашого двору, та не хотів наскочити на твого вітчима, надто великі у нас рахунки.

У Долі аж щоки поблідли.

— Ти не хвилюйся, дочко. Левко далеко звідси, на кордоні з Короною. Передав, щоб ти його чекала, скільки б то не було. А коли тяжко стане, біжи у Чубівку на Тясмин, до нас. Будемо тебе чекати...

Світ виявився такий широкий.

Палати воєводи позад ратуші. Над ними висока ґонтова покрівля в два уступи з багатьма суховими вікнами, а центральний шпиль, як і на дрогобицьких воротах, із золотою маківкою.

Головний вхід до палацу під фронтоном[58] на колонах прикрашений гербом Мнішеків — пучком пір'я. За великим ґанком — коридор, хоч конем по ньому ганяй, там завжди крутилася різна прислуга. Далі бенкетний зал, за ним ще кілька залів і нарешті анфілади[59] кімнат, де двері і вікна з вітражами[60], навіть стелі розмальовані позолотою. Оксамитові завіси з бахромою, велетенські картини у золочених рамах і всюди килими — на підлозі, на стінах, на лавах і навіть на столах.

У палаці ще багато житлових кімнат для гостей меншого рангу та прислуги. На бенкети приїздило безліч дрібної шляхти, тих розміщували