Смутна доба - Микола Смоленчук
Хоча бурхлива господарська діяльність архімандрита не у всьому задовольняла Сагайдачного. Знав він його давно, обоє вийшли зі Львівщини, в один час навчалися в Острозі, обоє були прихильниками князя Острозького. Проте Плетенецький дуже змінився за останні роки, відколи від Никифора Тура прийняв лавру. Коли був ще ігуменом Пінського монастиря, отець Єлисей запекло боровся з унією, тепер клопоти про прибутки лаври помітно пригасили ту діяльність. Тільки й розмов у нього, що про нові монастирські села та містечка, їх уже мала лавра кілька сот, про цегельні, ґуральні[72] та шинки. Паству ж потрібно брати вірою, а не прибутками.
Отець Єлисей лишився противником унії, але перестав бути борцем проти неї. Це непокоїло не одного Сагайдачного. Лавра перестала бути осередком протиборства унії, може, через пасивність того ж отця Єлисея. Його увесь час треба було підганяти.
До певної міри сприяло тому і двояке становище архімандрита, адже сеймова боротьба за лавру ще не була остаточно виграною. Потій, не перший рік київський уніатській митрополит, забився аж у Підляшшя, раз у раз проголошуючи, що «ворог не спить». Король хотів зміцнити його становище на київській митрополитчій кафедрі. Після сейму 1600 року він дав наказ київському підчашому[73] Лаврентію Лозці увести Потія у володіння київською митрополією і приналежними їй маєтками. Як видно із донесення Лозки, від середини липня 1600 року введення Потія у володіння Софіївським собором та Видубицьким монастирем відбулось, а настоятель лаври з монастирською капітулою[74] за непокору Лозці були притягнені до королівського суду. Водночас Лозка вніс протестацію у книги київського міського магістрату[75], що лавра не сприяла йому у введенні Потія у володіння маєтками, які оспорювали печерські монахи. Подвійний суд виграв Потій, лавра уступила королівським вимогам, аби не платити штраф п'ять тисяч литовських грошей. Під кінець листопада того ж року Потій ще й «ґвалтовно» захопив монастирській двір Печерськ з приналежними йому селами.
Та архімандритом до рішення сейму лишався Єлисей Плетенецький.
— Князь Острозький запевняє, що справа буде виграна православною церквою. Король не піде на конфлікт з покордонним дворянством, він уже написав папі, щоб той відмінив буллу на передачу Печерської лаври уніатському митрополиту. І з Софією чи вийде у Потія?! Тому не губіть віру, отче!..
Пішли вниз, до Дніпровських схилів, звідки відкривалися мальовничі краєвиди на буйні заплавні ліси та озера лівобережжя. Внизу схилу, коло прибережної дороги на Видубецький монастир, купчилось якесь сільце з церковицею в центрі, звідси добре видно було острів навпроти Видубецького монастиря.
— Непокоять і мене уніати, коли чесно сказати, — Сагайдачний кивнув головою в бік Видубецького монастиря, київської резиденції Потія. — Чули про події у Вільно? Потій вирішив остаточно погубити нашу віру!
Уніатській митрополит, діставши облизня у Києві, вирішив підкорити Львів. Того ж таки 1604 року львів'яни, насамперед, ремісники та дрібна шляхта, зі зброєю в руках не допустили Потія до кафедрального собору святого Юра. Тепер він безчинствує у Вільно.
— Ви не перебільшуєте загрозу, пане полковнику?
— Ні, отче Єлисею. Маємо боронити свою віру активніше. Це стосується, насамперед, вас. Адже у Києві ви глава православ'я. А Київ тепер — головне місто покордоння, якщо не всієї України!..
— Хіба ж я не захищаю свою віру, пане полковнику? — відповів якось аж ображено. — Іконописну майстерню відновив, не згірша стала, ніж колись була. Скоро власну друкарню матимем. Нині книгу для віруючого не знайдеш і за великі гроші, а ми їх свої друкуватимем! Їздив до Галаганів, у Стрятинську друкарню, що поблизу Рогатина. Нам би таку, або й більшу! І папірня власна потрібна!..
Сагайдачний зрідка похитував головою на знак згоди.
— Мислю поставити видання книг у лаврі на широку ногу. Маємо друкувати їх не лише для себе, а й на увесь слов'янський світ, навіть для Балкан, котрі під рукою невірних
