Смутна доба - Микола Смоленчук

Царевич не забув сказати воєводі, що його признав якийсь литовець, слуга канцлера Льва Сапега, котрий бачив його в Угличі.

Мнішек проте знав.

Царевич хвалився далі:

— Донесли мені вірні люді, що багато московських бояр визнають мене і з нетерпінням чекають на московській землі. Донське козацтво теж за мене!..

Мнішек схвально махав головою, сяючи приязною усмішкою. Він знав, що Дмитрій зв'язується з різними людьми, щоб допомогли йому здобути московський престол, а також відправив одного з монахів, з яким прийшов на Україну, до донців — ті ненавиділи Годунова за утиски козаків.

Самозванець і не підозрював, що його привезено у «місто королівських добр», віддане під управу Мнішека, з наказу Сигизмунда, щоб вивчити, хто він є. Та особа самозванця підходила королеві у будь-якому вияві, бо він давав йому реальну змогу для нападу на московську державу.

Шляхетський почет тримався на відстані і не заважав їхній розмові.

— Пан воєвода має знати, що я мало прожив, але труднощів мав доволі. Їх вистачило б на багатьох!

Мнішек ствердно кивав головою. Біографію царевича він знав, хоч Дмитрій її суттєво доповнював. Відданий він був на виховання боярському синові Богдану Отреп'єву, убитому якимсь литвином на одній із московських слобідок. З дитинства хлопець тягнувся до грамоти. А коли лишився по монастирях, то його посадив за книгу патріарх Іов, був він у нього тривалий час за письмоводителя[52], не раз ходив з ним у царську думу. А коли від одного монаха Дмитрій дізнався про своє царське походження, і про те пішов розголос, його кинули у Кирилів монастир. Звідти утік він до Галича, далі в Муром. У Борисоглібському монастирі настоятель дав йому коня для повернення в Москву, та він подався на Україну.

Мнішек бачив, що оповідач був людиною досить здібною, запальної і вразливої вдачі. І манери мав аж ніяк не чернецькі. Непокоїло, що Дмитрій набагато старший від того, котрого зарізали в Угличі. Та це, зрештою, не суттєво.

Мнішек нарешті перервав мовчанку.

— Вашій світлості треба знайти підтримку у кардинала[53] Рангоні, папського нунція у Кракові. Кардинал має вплив на його королівську моць.

— Ми обов'язково напишемо Рангоні. Сьогодні ж!..

Далі вони рухались мовчки, на підвищеннях, об'їжджаючи смереки, разом їхати не випадало. Мнішек, де міг, пропускав царевича вперед. Хто він насправді, цей загадковий царевич? Тільки не розстрига Гришка. Почувалося, що той добре вихований і багато знав. Навряд, щоб виріс він у боярській родині, у нього звички не жителя московського краю. Може, син когось із московських вельмож, що втекли до Польщі за Іоанна? Як Глинський! А може, він дійсно побочний син Стефана Баторія, подейкують і таке. Тільки не вихованець московських монастирів, як він ото переконує. Бо чому б, якщо його хтось порятував у дитинстві і так вишукано виховав, він стільки блукав, як жебрак, по Україні?! Впливові рятівники могли б віддати дійсного царевича на виховання навіть королеві!..

Карпати були поруч. Почет невідступно рухався за Мнішеком та його царственим гостем. Природа вражала своєю красою. На рідколіссі та заливних луках не ходила хліборобська рука, лише зрідка траплялися гурти худоби з поодинокими пастухами.

Коло одного вигорка, що звертав круто вліво у лісові нетрі, воєвода притишив ходу жеребця. Став і почет, дотримуючись дистанції. Натягнувши повіддя, царевич запитливо глянув на співбесідника, Мнішек когось чекав, але не хотів того видавати. Ті, кого воєвода вижидав, явно запізнювались.

Та ось із-за смерек виринула група вершників, першою на покритому багатою попоною[54] коневі саврасої масті їхала якась панна, її супроводжувало кілька десятків вершників, переважно жінок.

Аж тепер Мнішек легко для його огрядного тіла скочив на траву, слідом за ним зробив те і царевич.

— Яка приємна несподіванка, моя дорогенька доню!

Вродлива молода панна у довгій сукні амазонки, із розкиданими вітром кучерями, що вибивалися з-під дорого прикрашеного пір'ям берета, натягнула повіддя скакуна, по вроді своїй під стать вершниці, і осадила його перед Мнішеком.

«Яка енергійна особа, — подумав про неї царевич. — І взагалі, чи є що чарівніше вродливої дівчини на коневі!»

Дівчина справді була красунею. Гарні риси обличчя у хвилюючому плетиві кучерів, що спадали на округлі плечі, в променястих очах розум і сила, тільки тонкі губи та вузьке підборіддя придавали її обличчю сухого і хитрого виразу.

Але царевич того не помічав, захоплений вродою дівчини. Йому здалось, що за життя такої він ще не бачив.

Мнішек протягнув руку амазонці і допоміг опуститись на землю. Та незалежно уклонилась гостеві.

— Моя донька