Смутна доба - Микола Смоленчук

Палкий і темпераментний за натурою царевич поїдав світську красуню захопленим поглядом. В одязі, що вигідно виділяв її струнку дівочу постать, енергійна і незалежна, вона справила на молодого чоловіка величезне враження.

Він приклався губами до білої дівочої руки і не знав, що сказати.

— О царевичу, яка честь для мене!

Є кілька романтичних версій про їхнє знайомство.

Про її гордість і кокетство ходили легенди. Вона до тонкощів уміла розпалювати пристрасті молодих людей, закоханих у неї. Він знав її молодшу сестру красуню Урсулу, та Марина видалась царевичу набагато принаднішою, він аж тремтів від хвилювання, усе ще не випускаючи пещеної духмяної руки дівчини.

Марина неприховано грала красивими очима, трохи завузькими губами, усією доладною фігуркою, намагаючись сподобатись гостеві.

І в неї виходило.

Для царевича на землі були лише вони удвох. Розгубленість не покидала його протягом тої короткої зустрічі, і тоді, як вона знову опинилась на коні, кинувши в його бік обнадійливий погляд.

Дальша мандрівка в глибину Карпат видалась йому нецікавою. Царевич Дмитрій одразу й назавжди закохався у Марину Мнішек.

Тільки піднялося сонце й пригріло по-літньому теплу землю (а може, так їй відалось?), а дівчина у чім стояла гайнула до Дніпра. Єй-єй не холодно — підставляла під сонячні промені оголені плечі. Вітер дув десь з лівобережжя, ніс вигріті запахи тамтешніх заплавних гаїв і озер.

Доля не утрималась від спокуси: а раптом побачить когось із київських козаків! — і прошмигнула гомінким весняним ярмарком. Хоч як їх розпізнати?

«Здуріла зовсім», — посміялася сама з себе.

Власне, і до Дніпра бігла за тим — подивитись на судна, що пливли згори. Коли б не дівоча гордість, розпитувала б у кожного про молодого козака Розтопчу з Подолу, найдорожчу для неї людину.

Та дівчата уміли тоді чекати.

Доля не могла знати, що Левко, який полонив її серце, знаходиться далеко від Києва, на самому краю української землі. Але знала, що він примчить до неї, як тільки зможе.

Буйна черкаська весна підходила до кінця. Чиста дніпровська вода дихала прохолодою, та від того ще більше хотілось рухатись, пірнати і якомога вище вискакувати з води, щоб обігрітися на сонці. Доля пронизувала водяну товщу своїм зугарним молодим тілом, почуваючи себе русалкою. Набравши повні груди повітря, вона опускалась до піщаного дна і пливла на глибінь, вигинаючись, як щука, розганяючи зграї мальків, намагалася осідлати здоровенного судака, що безбоязно пройшов під нею, мало не торкаючись її рук.

— Боже, як хороше! — спливла горілиць на поверхню, щоб знову набрати повітря і шугнути вниз у прозору водяну безвість.

Згадувала і згадувала, як кілька днів зустрічалися з Левком на ярмарку коло візка Карпа Розтопчі, той одразу назвав її дочкою.

І холодна вода ставала теплішою.

Потім, дрібно вицокуючи зубами, вибралася вона на теплий піщаний висип, прикриваючи груденята рукою, подалася за кущ красноталу, біля якого покинула одяг. Припала до нагрітого піску, вбираючи усіма клітинами молодого тіла сонячне тепло. Час від часу вона міняла місце, віддаючи сонцю спину чи груди, і на піску лишалися сліди її пружного тіла.

Доля соромилася своєї наготи, тому вибрала місце для купання коло непомірно великої, мабуть, неповороткої ком'яги на самому краю пристані. Власне, ком'яга сховалася за кущами збіч пристані, у виступі берега, її не видно було навіть зі зривища. Баржа безпалубна, на багато весел, як на козацькій чайці, таких вона ще не бачила. Накат прямо з берега, по міцних дубових кряжах[55]. Цілий гурт оголених до пояса молодих людей котили на баржу важкі дубові барила, вантаж підхоплювали інші руки десь за кущами. Подібну тару вона бачила у замку: у барилах зберігався порох, і їх, дітей, відганяли подалі, боячись випадкового вибуху.

— Нумо, хлопці, знову! — квапились біля ком'яги, коли появлялися нові підводи.

Цього разу переносили по кряжах укутані рогожею[56] довгі предмети. Інколи з-під рогожі поблискував метал, і вона зрозуміла — зброя. Невже січовики? Божевільні вони, чи що? Знала з розмов вітчима, які строгості щодо зброї, що йшла до Низу!

Вигрівшись, знову кинулась у воду прямо з берегової крутизни; запливла далеко, не боячись швидкої течії. А на ком'язі не припинялась робота, наче