Не озирайся і мовчи - Макс Кідрук

– Дещо прочитав, – неохоче відповів він, – але більшість – від діда.

У Соні аж заніміло лице.

– Це розповів тобі дід?

– Ага.

– Твій дід сидів із тобою і це все розповідав?

– Ну, не все. Він раніше жив окремо, тому більше радив книжки. Ми недавно сюди переїхали, і тепер він живе з нами. Хоч я завжди міг підійти до нього й розпитати про все, що мене цікавить, – він спідлоба зиркнув на дівчину. – Він моряк і багато всього знає. Ми вдома іноді навіть експерименти різні робимо.

– І якщо ти попросиш, він пояснить? – з недовірою та якоюсь прихованою, боязкою настороженістю в голосі перепитала Соня. – Не накричить?

– А чому він має кричати? – здивувався Марк.

Дівчина смикнула плечима.

– Не знаю… – потупилась. – Я свого бачу раз на рік. І, схоже, він не дуже хоче зі мною розмовляти.

– Ну то в тебе ж є батько. Чи мама. Хіба вони не пояснюють усілякі штуки, які ти не розумієш?

– Ні, – відрізала Соня.

– Чому?

Вона не відповіла, сховала очі. Марк розібрав стійку, склав усі деталі до коробки та закрив її. Соня зловила себе на думці, що не хоче, щоби він ішов.

– Зачекай. Може, ще рознесе. – Вона тицьнула у прогалину між хмарами на сході, над Покровським собором. – І розкажи ще про зорі.

Хлопець глипнув на неї, але потім, недовго провагавшись, сів на ковдру й по-турецьки підібгав під себе ноги.

– Сідай, – усе ще трохи ображено запропонував дівчині. Соня вмостилася поруч, і тоді Марк запитав: – Знаєш, що стається, коли в зорі згоряє весь водень?

– Ні.

– Після того як водень згорів, залишається лише гелій, а гелій уже горіти не може. І зоря стискається в маленьку кульку, – Марк гарячковими жестами спробував зобразити, як верхні шари зірки зминають нижні, – вона більше не світить і охолоджується в космосі. Такі кульки називають білими карликами. – Хлопець підвів погляд. – Їх так не видно, бо вони малі, але в потужний телескоп можна побачити. Їх реально багато. – Він обережно глянув на дівчину, намагаючись із виразу обличчя збагнути, чи справили його слова хоч якесь враження. – Наше Сонце теж колись перетвориться на білого карлика, хоча до цього ще ду-у-у-же довго.

Обмізкувавши почуте, Соня наморщила лоба.

– Я не про те. Розкажи краще, як за зорями складають гороскопи.

Марк застогнав.

– Що? – звела брови дівчина. – Це, типу, так складно?

– Ти віриш у гороскопи?

– А ти не віриш?

Хлопець затулив обличчя долонями. Стогін переріс у театралізоване передсмертне хрипіння. Він навіть висолопив язика.

– Як можна вірити в гороскопи?!

– А що в цьому такого? Вони всюди!

– То й що, що всюди?!

Соня насупилася та махнула рукою.

– Зачекай, я поясню. – Марк шморгнув носом. Не далі як місяць тому вони дискутували на цю тему з Арсеном, тож хлопчак, вважай, повторював його слова: – Сузір’я – це все вигадки. Це ми їх вигадали, вони не є чимсь реальним. І зірки в сузір’ях зовсім-зовсім нічим не пов’язані. Вони далеко одна від однієї, ну, ніби як у різних частинах галактики, й опиняються поруч, тільки коли ми дивимося на них із Землі. І ще – всі сузір’я далеко від нас. Вони не можуть впливати на нас із такої відстані. Взагалі ніяк не можуть. Тому гороскопи… ну… вони ні про що.

Соня почувалася так, наче розмовляє із кимось значно старшим за неї. Вона дивилася на Марка вже не сердито, а радше здивовано. Його містичне розуміння сутності речей водночас і дратувало, і заворожувало її.

– Але в гороскопи вірять так багато людей! Як вони можуть помилятися?

– Бажання вірити не є доказом. – Іще одна поцуплена в діда фраза. Соня, певна річ, цього не знала, а Марка аж розпирало від гордості. – Навіть якщо мільйони людей у світі вірять у гороскопи, це не означає, що гороскопи правдиві.

– От педал! Ти хоч у щось віриш?

Хлопець заперечно мотнув головою. Дід якось розповідав йому, що наука не потребує віри, що вона пояснює сутність речей, розказує, як працює цей світ. На відміну від релігії вірити в неї не потрібно. Проте розтулити рота Марк не наважився, розуміючи, що йому не вдасться сформулювати думку так переконливо, як Арсен.

– По-твоєму, вірити в гороскопи – це погано? – напосідалася Соня.

– Це тупо!

– І вірити в Бога теж погано?

Марк не вагався.

– Так!

Соня не вважала себе віруючою. Її батьки не відзначалися релігійністю, і за все своє життя дівчина жодного разу не була в церкві. Водночас Маркова категоричність якось дивно зрезонувала в ній, приглушивши подив і підсиливши роздратування.

– Ні, не так! – Вона тупнула ногою. – Навіть якщо сам не віриш, ти не маєш права так казати, ти не маєш права казати, що це погано. Віра нікому не шкодить!

– А от і ні! – заперечив він. – Із віри в те, чого насправді немає, починається все найгірше в історії. Згадай хоча б полювання на відьом у середні віки! Або згадай… згадай іще…

Марк напружив лоба так, що занило в скронях. Здалося би згадати Орвеллівську антиутопію «1984», та хлопець її не читав. Або нагадати, що сталося, коли мільйони німців перейнялися палкими промовами Йозефа Геббельса й повірили у вищість німецького та нижчість єврейського народів; або пригадати СРСР після того, як Сталін захопив усю повноту влади; або зрештою навести приклад, як за лічені роки в сучасній Росії критичне мислення впало до найнижчого від часів Середньовіччя рівня, як унаслідок цього росіяни повірили, що в сусідній Україні панує анархія і українців відтепер потрібно ненавидіти, – проте хлопець цього всього не знав, десь чув, щось відчував, але не осягав усвідомлено. Йому було лише чотирнадцять і не завжди вдавалося виліплювати переконливі твердження з каші, що нуртувала в голові. Марк гарячкував, тож так і не спромігся видати жодного іншого доказу на захист закладеного дідом переконання, що віра у фантоми та несформованість критичного мислення завжди спричиняють жахливі соціальні наслідки.

– Це було давно! І всі визнали, що це неправильно. Зате подумай, скільки поганого зробила наука!

У хлопця відвисла щелепа. Від несподіванки він побуряковів.

– Поганого?! Про що ти говориш?! Усе, що ми маємо, це завдяки науці! Ліки, машини, комп’ютери, оцей будинок під нами. Їх же не священики придумали!

Соня ледь нахилила голову.

– А атомні бомби?

Марк стулив рота