Візантійська фотографія - Володимир Львович Єшкілєв

— Шість. Цілий день бігав за ними, — Бомж знову б'є непосидюче кошеня.

— На пляшку заробив чесно, — сміється Шкіряний.

— А нє, — Бомж витягає неслухняне кошеня з-під ковдри, лоскоче йому рожеве черевце. — Товар!

— Треба розвести багаття, — підводиться Лєна.

— Десь тут була стара шафа.

— Там, — показує в бік північної цегляної арки Шкіряний.

— Я поможу розламати.

Удвох вони йдуть у темряву за північною аркою. Лєна попереду. На кордоні затіненого простору вона зачіпає шматок дроту, захитується, пищить. Шкіряний підтримує її за стегна. Його руки мимоволі обмацують тверді параболи кубелець, гепу, його великі пальці гачкувато вминають джинсівку між сідниць. Лєна спочатку завмирає — Шкіряному на мить здається, що її тіло хижо всмоктує його руки разом з тканиною, — а потім робить несподіваний крок уперед, перестрибуючи дротяний брухт. Руки Шкіряного залишаються розведеними навколо безглуздої порожнечі.

Лєна знаходить креденс, стару дубову потвору, розкурочену місцевим іконографом у пошуку столітніх дощок, знаходить урізок арматурного косинця і трощить ним дверцята креденса. Розлітається навсібіч суха столітня шпонка. Шкіряний роздивляється Лєну. Її розмаяне волосся лютою медузою ловить з повітря дрібні тріски, светр піднімається над поперек, під шкірою напружених ніг відбувається круглява механіка міцних м'язів. «Звірятко незле наскакалося на дискотеках», — посміхається Шкіряний і собі береться роздовбувати шафу. Тріскіт деревини заспокоює його. Від шматків старого дерева, білих на зламах, йде специфічний приємний запах. Шкіряному він нагадує щось давно ним відбуте. Він бере дощечку з гофрованим, кістяного кольору, зламом, намагається впіймати цей запах старої, міцно обжитої кількома поколіннями кімнати, запах старих станіславських газет, запах солодкавих в'їдливих радянських парфумів, запах назбираного у слоїк соковиння алое, запах пудри, кориці, шалфею у сподніх шухлядках… Шкіряний посміхається. Він згадав. Фаренґіт, нав'язливий сухий біль у горлянці, шалфей, принесений сусідом-майором і заварений у білому бідончику, марля для проціджування, мерзенне, довге, до мазохістського кайфу пекуче прополоскування з обов'язковим і контрольованим булькотінням, сміх сусіда на кухні. Несподівано Шкіряний зауважує, що залишився один; Лєна із здобиччю розчинилась у темряві. Шкіряний збирає дошки. Він не бачить Гундоса, а Гундос його бачить. «Авжеж, — думає Гундос, — цей пасажир теж тут. Кайф надурняк для дяді-пасажира…». Гундос обережно обходить місце креденсомахії, від металевого шмаття (старе сітчасте ліжко-траходром) дістає пекучу подряпину на ногу і зболеним, злим курдуплем виринає у сесійному центрі руїни.

— Де гроші? — очі в Бомжа вибляклі, світло-сірі.

Гундос витягає з волохатої червоної торби літровий флакон розливухи:

— А де коти?

Бомж відгортає ковдру і демонструє плямистий неспокій у кошику. Він бере флакон обома руками і пригортає здобич до себе ємним екскаваторним рухом. Залишками зубів витягає зачорнілий корок. Нюхає:

— Спиртяра.

Молодша з сестер раптом тягне руку до флакона.

— Дай глотну.

Бомж гарчить. Молодша хихоче.

— Пішла звідси, мокрощьолка, — очі Бомжа тепліють.

— Мінєт за два глотка, — мружиться, гладить себе по нозі і облизує губи молодша.

— В нього не встане, — резонує Шкіряний. Він кидає дошки на чорні від кіптяви цеглини у центрі. Два ковтки — це закруто. На якусь мить його погляд зупиняється на волохатій Гундосовій торбі. — Зроби краще малому, бо геть задрочиться.

Гундос витягає з кошика смугасте кошеня.

«Цього першого», — каже він.

Молодша не відходить від Бомжа, котрий всією відвертістю беззубої печери припав до флакона.

— Дядя, дай малєнькой попіть…

— Не чіпай того смердюха, — попереджає сестру Лєна.

— Дядя, посмотрі, что у малєнькой єсть, — молодша піднімає спідницю. Рожевий атлас трусиків спалахує в сутінковому фіолеті. Шкіряний підморгує Гундосові. Молодша мізинком відтягує донизу резинку трусиків: «Дядя-я-я-я…»

— Не дам, — підсумовує Бомж. Він вдоволено зауважує теплі струмені, що пробігають тілом, намагається зосередитись на цих струменях, на згущеннях та джерелах тепла, на хорах міріадів зраділих клітин, котрі вітають прибуття алкоголю переможним гімном, радісним співом відродженої життєдайної повноти.

— Сраний кастрат, — пирхає молодша, обсмикуючи одяг. — Стріптіз окончєн.

Шкіряний регоче.

Гундос прив'язує смугасте кошеня до дверцят шафи. У дверцята вкручені чотири великі нікельовані шурупи. Гундос ретельно перевіряє, чи не розхитались шурупи, припасеною викруткою дотягує їх до твердої непорушності на площині. Від ретельності обличчя курдупля червоніє, він сопе і ніби вищіє ростом. З волохатої торби з'являється коток мідного дроту. Смугасте кошеня ховається цеглин, курдупль знаходить його, обмотує дротом лапки. Він зауважує рожеве черевце смугастого і тихо сміється.

Бомж заплющує очі.

Ташкентський базар сорок дев'ятого року. Малий злодюжка встигає добігти до низького дувалу і вчепитись у його глинястий перекат, коли звідкись зліва (через півстоліття все зло у спогадах виникає зліва) матеріалізується товстий гарбузник Кутул. Прив'язаною до мотузки гирькою він б'є пальці, вкрадений корж падає за дувал. За хвилину малого стоптують ногами. На базарі не прийнятий кулачний тан. Багно до багна топчуть ногами, виконуючи тисячолітній торговий хашар Мавераннахра, Дженда, Янікенду, Туркестану. Тіло злодюжки стає все одноріднішим з листопадовим багном, котре червоніє і теплішає. До дувалу неквапливо підходить комсомолець Рашид з клаптем червоної тканини на рукаві халата. Червона тагма найнижчої в імперії влади — влади чергових, дружинників і табірних бугрів — заспокоює хашарітів: вир та отхлань базарної солідарності набуває ознак простого натовпу (репресованого метатексту, зліпленого із теплих, тяжких, смугастих бухарських халатів). Рашид регоче. Запопадливий букініст Шольман витягає з багна багно. «З того дитячого будинку, де завхозом Кульгавий Хасан», — пояснює букініст і віддано дивиться в красиві чорні очі начальника. Комсомолець грізно насуплює брови. Натовп розсмоктується. «Чушка», — каже Рашид і перекидує малого за дувал. Той падає на вкрадений корж. Пройде чверть години і він його з'їсть. Корж буде вже холодним, але солодким та м'яким, з присмаком бавовняної олії…

Серед руїн палає багаття. Гундос вже вийняв з волохатої червоної торби свій витвір, якому дав ім'я Пластилінової Рушниці. Ретельно розіп'яте на дверцятах шафи смугасте, з рожевим черевцем, кошеня дивиться на багаття, і в його очах скаче веселе полум'я.

— Команді приготуватись до розстрілу! — голосно сміється Шкіряний.