Візантійська фотографія - Володимир Львович Єшкілєв
— Засудженому треба дати якесь ім'я, — пропонує Шкіряний. — Розстрілювати безіменного котяру нецікаво.
Гундос нагороджує Шкіряного зневажливим поглядом.
— Назвіть його Кутулом, — озивається Бомж.
— Катулом? — дивується Шкіряний.
Бомж не відповідає. Теплі потоки в його тілі нарешті звиваються у могутню нірванічну ріку, неосяжний Ґанґ, олоту Сарасваті. Контрольний ковток. Жовте небо понад рікою упосліджує всі плинні формати, всі помаранчеві танки, весь тверезий неспокій. Всю ту срану реальність.
— Назвемо його Шкірянчиком, — пропонує Лєна. Її волосся зібране в акуратний хвіст, вона живить багаття великими білими трісками. Простір навколо багаття забарвлюється складними акордами сірого та зеленого, і тільки тіла сестер зберігають теплі відтінки спектру, стають сепієвими, оксамитовими.
— Як ти мене любиш, — Шкіряний обережно кладе на багаття велику дошку. Звиваються золоті метелики. — Назвемо його Мішей, на честь Горбачьова.
— А той що тобі зробив? — дивується Лєна.
— Все зруйнував.
— А-а-а-а, — тягне молодша, котра стає напрочуд гарною, зґрабною та теплою у золотому сяйві багаття. — Разрушіл домік нашєга пупсіка, вот скатіна какая, злая нєхарошая… А ти, Гундосік, как єго назавьош?
— Чікатілом, — твердо відповідає курдупль.
Механізм Пластилінової Рушниці складається з двох циліндрів — товстого, зробленого з величезної латунної ґільзи і тонкого — сталевої трубки, що одночасно слугує зарядником та люфою. Змастивши зсередини тлустий циліндр солідолом, Гундос уводить до його порожнини металевий толок, з'єднує його із скобою силового пристрою. Ґвинти скоби вкручені у сталеві пружини, вкрадені курдуплем з розкуроченого імпортного верстата. Механізм прикріплений до справжнього прикладу АК-47, дбайливо відшліфованого та полакованого. Виглядає Рушниця грізно і переконливо; сестри зачудовано спостерігають за приготуваннями. Гундос перехоплює їх погляди, прикипілі до блиску сталевого обладунку, знов червоніє і остаточно опановує ситуацію холостим клацанням курка.
— Піздєц Чікатілє, — мружиться молодша.
— Другого котяру буду я називати, — каже Шкіряний.
Лєна витягує з кошика ще одне кошеня, уважно його оглядає. Кошеня пищить. Воно біле, пухнасте, з шляхетною пласкуватою мордочкою перса.
— Це дівчинка.
— Принцеса Діана, — хихоче молодша. — Гундосік, в тебе нєт автомобільчіка, мацьонького такого?..
Гундос зосереджено забиває до люфи пластиліновий заряд. Автоматним шомполом він ретельно втрамбовує шматок пластиліну у торець тоншого циліндра, заводить скобу за гачок спускового важеля. Сталеві пружини вигинаються вузькою параболою, і жовті стовпчики променів масно стікають поверхнею напруженого металу.
Гундос піднімає Рушницю, цілиться в Бомжа.
— В око, — радить Лєна.
Розіп'яте кошеня Чікатіло раптом починає сіпатись і верещати.
— Передчуває, — каже Лєна.
— Канкрєтний піздєц каждий передчуває, — абстраґує молодша.
Бомж заперечливо хитає головою.
Гундос цілиться у Шкіряного.
— Отримаєш, — попереджає той.
Курдупль шкіриться. Він знає, що тепер ситуація належить йому. Він знає це незбагненним апріорним знанням, віковим інстинктом жінок, акторів і калічних блазнів, гносисом малих світу сього, виживших при родинних вогнищах, запалених героями доісторичних баталій, що були деміургами ситуацій і не вміли — сильні, дурні, захоплені собою і своїми вавілонськими вежами — відчувати пульс і дихання своїх творінь. Курдупль шкіриться.
— Пупсіку страшно, — буратіністим голоском пищить молодша.
— Малолєтка, — зневажливо кривиться Шкіряний. «Все буде добре, — каже він собі, — малі курви хочуть, аж пищать».
Гундос різко повертає люфу Пластилінової Рушниці у напрямі кошеняти, кричить: «Падла!», стріляє. Механізм клацає, одночасно чути різкий плямкаючий звук. Бомж піднімає голову. Кошеня кричить і б'ється. Сестри, Гундос і Шкіряний підбігають до нього. На котячому череві — червона смужка зірваної шкіри, що швидко набрякає кров'ю. Вся компанія уважно вивчає наслідки пострілу.
— Змазав, — визначає Шкіряний, відліплюючи від дошки химерно розпластаний пластиліновий пляцок. — Тільки бік зачепило.
— Падла! — курдупль дає кошеняті щигля. Воно намагається вкусити Гундоса і кумедно верещить. — Вб'ю Чікатілу другим пострілом. На пляшку.
— Якщо влучиш в око і вб'єш, ставлю літру, — приймає виклик Шкіряний. Пляшка в нього є.
— Потом я буду стрелять, — молодша дивиться Гундосові в очі. — Нє за бєсплатно.
— Три рази в різних позах, — визначається курдупль і чухає подерту ногу.
Молодша сміється. Кошеня вивільняє одну лапку, сіпається, намагаючись перегризти дріт.
— Завдання ускладнилось, — посміхається Шкіряний.
— Дарма дурень тішився, — Гундос забиває в люфу новий заряд.
Всі відходять до вогнища.
Курдупль ретельно цілиться. Він робить це так напружено і довго, що синтаксована пищанням кошеняти тиша виймає з нірвани Бомжа. «Щоб ви всі повиздихали», — шепоче він, робить два великі ковтки і знову пірнає у всі ріки споминів.
П'ятдесят дев'ятий рік. Цілинний колгосп південніше Ерментау. Перший трактор, що йому довірили, ЧТЗ. Відкритий кожух мотора і чотири чорні від мастила руки, занурені у коронарні судини дизельного карду. Грудки глини, що відлітають від радіатора тільки разом із пластівцями сірої фарби; безпомилково впізнаний пискливий звук механізму, що вже пережив перш інсульт зносу, був натверезо перебраний механіком Бондаренком, але так і не потрафив здружитись з маслонасосом: плакали завжди браковані саратовські сальники. Помічником тракториста йому призначили добровольця-цілинника з Ашхабаду — Тімура. Той залишив університет, прагнучи чи то партійної кар'єри, чи то дурних степових пригод для шляхетної тюркської крові. Коли блискавка вдарила за двадцять кроків від трактора, Тімур процитував шейха Бейсані: «Попереду мене — Схід і смерть». Бомж запам'ятав ці гучні слова, а також історію, яку розповів йому Тімур, коли вони перечікували знамениту зливу, що її Вседержитель послав на радгоспи Північного Казахстану в день відкриття Двадцять першого з'їзду партії: Коли мешканці Бухари відкрили перед воїнами Чінґіз-хана Намазґахські ворота, погоничі привели фатіху Всесвіту двадцять бухарських слонів. Погоничі просили дати слонам харч. Хан натомість звелів відпустити слонів у Степ, щоб вони самі відшукали собі їжу. Слони два тижні бігали в Степу і кричали. А тім поздихали від голоду. Бомжові якось потім
