Інше ґроно проникнень і свідчень - Володимир Львович Єшкілєв

«Сонце зійде!» — це наш останній тост і я йду до кабінету заспокоювати подружку. А він залишається у вітальні, під жовтим світлом люстри, з «Кодексом Бусідо» і розстеленим ліжком. Він ще буде курити, вичитувати з роздумів самураїв «схід Сонця» і проказувати мантри. Ранком він щезне. Можливо, я не побачу його ніколи. Втікачі не люблять повертатися. Адже час йде, а сила Звіра зростає.

Минуло півстоліття з дня смерті відомого в англомовному світі історика і письменника Джорджа Райлі Скотта, автора таких повчальних та актуальних досьогодні книжок, як «Історія півнячих боїв» (1928) та «Сексуальні проблеми у військовий час» (1935). У різноманітному доробку цього автора є книга A history of Torture (нашою мовою — «Історія тортур»), написана у 1940 році. Серед розділів цієї, популярної у свій час, монографії знаходимо, зокрема, й главу з інтригуючою назвою «Форми тортур, що застосовуються до тварин».

Скотт повідомляє читачам, що у 1457 році за вбивство п'ятирічної дитини була повішена свиня (кати, певно, намучилися і насміялися, шукаючи шию). У 1474 році у Бале півень за «протиприродний злочин відкладання яйця» був засуджений до спалення біля ганебного стовпа. У 1565 році одного симпатичного і веселого мула визнали винним у сексуальних домаганнях (здається, успішних) до заміжньої жінки. Копитного казанову засудили у Монпел'є на спалення живцем, а через те, що його було одностайно визнано не тільки розбещеним, але й злочинно налаштованим до всього людського племені, мулові перед стратою ще й відрубали усі чотири ноги. У 1557 році у Франції свиню, яка з'їла дитину, засудили закопати в землю живцем.

Як на мене, ці епізоди світової історії свідчать, що поступове відчуження людини від тваринного світу відбувалося драматично й не без правничих напружень. Але серед усіх тих жахіть, що їх зі смаком та відповідними подробицями наводить письменник Скотт, є й дещо прикольного. Так, до прикладу, він переповідає анекдот, що міститься в антикатолицькому опусі такого собі Дейвіда Ентоні Гейвіна, англійського полеміста першої половини вісімнадцятого століття. Гейвін розповів про таке:

В університеті Сараґоси (Іспанія) у часи короля Карла Другого працював професор Гвадалахара (Guadalaxara), якого студенти любили, як болячку в оці. Одного вечора ті злочинні студенти (певно, захланні двійочники з безнадійною кількістю відробок за пропущені заняття) підстерегли професора за містом, у полі. Що він там робив? Дивився на зірки? Вертався напідпитку від юної поселянки?..

Там, в полі, лежала здохла коняка. Труп коняки лиходійні спудеї вительбушили, а в розпороте черево поклали зв'язаного служителя науки. Шкіру ретельно зашили, ззовні залишивши лише голову Гвадалахари якраз під конячим хвостом. Остання подробиця свідчить про неабиякий цинізм тодішнього студентства.

У безпорадному стані бідолашний професор залишався всю ніч, відганяючи криками та лайкою приблудних псів, які збиралися скуштувати фаршированого вченою плоттю падла. Вранці крики почули селяни, які — що зрозуміло, враховуючи освітній рівень цих побожних трударів — повтікали у великому страсі від дива черевомовної коняки.

За лічені години звістка про незвичний феномен досягла вулиць і площ Сараґоси. Жінки молилися, чоловіки мобілізовувалися. В ті часи кінця світу очікували щомиті і в дивних подіях та речах вбачали знаки Апокаліпси.

Натовпи городян рушили в поле й теж почули крики нещасного професора. Вони не наважувалися наблизитися до коняки, передбачаючи у феномені ознаки диявольської присутності, а хвіст заважав їм роздивитися голову Гвадалахари. Міська громада відрядила спеціального посланця до найближчого відділку святої інквізиції. Тамтешні експерти зацікавилися неблагодатним феноменом і наказали негайно допровадити вмістилище злої та лайливої сили до їхнього трибуналу.

Там, нарешті, було помічено голову жертви лиходійних спудеїв. Але голова була так вимащена кров'ю й нечистотами, що поважного Гвадалахару фатально не впізнавали. Окрім того, феномен вже був у юрисдикції святої інквізиції, себто — згідно з тодішніми «поняттями» — за межами ординарного плину подій та явищ. Незважаючи на пояснення й застереження професора, святі отці наказали піддати черевомовну худобину тортурам (тут в мене виникає безліч питань до полеміста Гейвіна, але він вже на жодне, на жаль, не може відповісти).

Коли кати почали стягувати на череві коняки мотузки (до феномену було, як здається, застосовано тортури типу pottaro — улюблені розваги романського середньовіччя, далекі родичі східноєвропейської «диби»), черево луснуло і звідти під ноги трибуналу вивалився високоповажний сіяч знань. «Так парадоксально, — підводить повчальний підсумок письменник Скотт, — тортури врятували людину від загибелі». Нам залишається либонь подякувати Богові, що ми живемо не в Сараґосі кінця сімнадцятого століття, а в демократичній державі Україні у столітті XXI.

Хоча, з іншого боку, шкода тих часів, коли ще можна було нелюбого прохвесора застромити до конячого падла. Нині вже — зась. Світ став холоднішим і коректнішим. Три крапки.

Коли восени 1091 східна частина озера Сіху в Інчжоу (тепер Фуян, провінція Анхой, Китайська Народна Республіка) випарувалася під несподівано могутнім вересневим Сонцем, сотні тисяч великих рибин застрягли в гливкій смердючій багнюці. Тоді Су Дунпо (1037—1101), що виконував там секретне доручення імператора, наказав збирати рибу в сітки і переносити до західної частини озера, де ще збереглась вода. Цим подіям він присвятив два віршовані тексти. Його сучасник Чень Шидао (1053—1102) відповів на них трьома посланнями. Перший рядок другого віршованого послання перекладають наступним чином: «Лапати рибу можна було просто руками, ніби збираєш грудки землі».

Знавці давньокитайської літератури знаходять в цьому рядку комбінацію ієрогліфів «е шуй цюй юй», яка виводить поетичний образ доступної риби на найвищий щабель філософського узагальнення. Ми можемо припустити: Чень Шидао зрозумів, що час від часу настають такі духовні «спекотні осені», коли з мутної води міркувань під тиском обставин випливають незбагненні «риби істини». Зазвичай невловимі й хитрі, вони раптом стають доступними і зніяковілими. Примітивні люди використовують впійману істину примітивно — кладуть на «пательню пліток та суджень», отримують просту насолоду відкритого обговорення таємних речей. Мудрі ж люди дозволяють рибам істини спокійно жити