Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

— Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного!..

Рожевий світанок займався в небі, а невдовзі встало й золотаве сонце і осяяло залу. На карнизах защебетали горобці й ластівки. Князь підвівся з підлоги і пішов розбудити свого пахолка, Желенського, що спав по той бік дверей.

— Біжи, — сказав він йому, — до вістових і звели їм скликати до мене полковників, котрі стоять у замку і в місті, кварцяних і ополченських.

Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими постатями жовнірів. Із князівських людей прийшли старий Зацвіліховський, Поляновський, Скшетуський із паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершул, Понятовський, майже усі офіцери аж до хорунжих, крім Кушеля, посланого у роз’їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох зі знатної шляхти й ополчення не можна було з перин постягати, але й цих усе-таки зібралося чимало, а поміж ними знать із різних земель, від каштелянів аж до підкоморіїв… Чулися перешіптування, розмови — усе гуло, як у вулику, а погляди були звернені на двері, звідкіля мав зайти князь.

Нараз усе вщухло. Зайшов князь.

Вигляд він мав спокійний, ясний, і тільки почервонілі від безсоння очі й стягнуте обличчя свідчили про пережиті боріння. Але ясність ця і навіть лагідність не могли приховати достоїнства і незламної волі.

— Милостиві панове! — почав він. — Сьогодні вночі я питав у Бога і власного сумління, що мені належить учинити. Тому повідомляю вашим милостям, а ви повідомите усьому рицарству, що задля блага вітчизни і злагоди, необхідної для всіх у годину лиха, я віддаю себе на волю рейментарів.

Глухе мовчання запанувало у громаді.

Опівдні того ж дня на подвір'ї замку вишикувалося триста Вершулових татар, готових вирушити в дорогу із паном Скшетуським. А в самому замку князь давав обід військовій старшині, який водночас мав бути прощальним бенкетом на честь нашого рицаря. Його як нареченого посадили поруч князя, а біля нього сидів пан Заглоба, позаяк відомо було, що саме завдяки його кмітливості й відвазі наречену врятовано від загину. Князь був веселий, бо скинув із серця тягар, і підіймав келихи за благополуччя майбутнього подружжя. Мури й вікна здригалися від рицарських окриків. У передпокоях зчиняли ґвалт слуги, серед яких заводієм був Жендзян.

— Милостиві панове! — мовив князь. — Нехай же цей третій келих буде за прийдешніх нащадків. Чудове це гніздо. Дай Боже, щоб яблука не впали далеко від яблуні. Нехай же від цього яструбця гідні батька дітлахи вродяться!

— Слава йому! Слава йому!

— На віддяку! — вигукнув Скшетуський, вихиляючи величезний келих мальвазії[155].

— Згода і любов!

— Crescite et multiplicamini![156]

— Ти вже, ваша милость, із півхоругви постарайся виставити! — сказав, сміючись, старенький Зацвіліховський.

— Він же начисто військо заскшетусить! Я його знаю! — докинув пан Заглоба.

Шляхта вибухнула сміхом. Вино вдарило у голови. Усюди видно було, як червоніють обличчя, ворушаться вуса, а настрій із кожною хвилиною поліпшувався.

— Коли так, — кричав розохочений пан Ян, — то я вашим милостям мушу признатися, що зозуля мені дванадцять хлопчиків накувала.

— Їй-бо, усі лелеки від роботи поздихають! — підшпигнув пан Заглоба.

Шляхта відповіла новим вибухом сміху, і реготіли всі так, що залою ніби аж грім перекочувався.

Та ось на порозі зали з’явилася якась понура, вкрита пилом постать, але, побачивши стіл, бенкет і розчервонілі обличчя, вона зупинилася в дверях, ніби вагаючись, чи йти далі.

Князь побачив її першим, звів брови, глянув із-під долоні й сказав:

— А хто там? А, це Кушель! Повернувся? Що чувати? Які новини?

— Дуже кепські, ваша ясновельможність, — відповів дивним голосом молодий офіцер.

Раптова тиша запала серед гурту, ніби його хтось зачарував. Келихи зупинилися на півдорозі до уст, усі впилися очима у Кушеля, на втомленому обличчі якого було написане страждання.

— Ліпше б ти, ваша милость, тоді їх не сповіщав, коли я за келихом веселюся, — мовив князь, — та вже якщо почав, докінчуй.

— Ваша ясновельможність, я волів би не бути сичем, бо у мене ця новина з язика не зійде.

— Що сталося? Кажи!

— Бар… узято!

Кінець першого тому

КОМЕНТАРІ

Роман «Вогнем і мечем» публікувався у варшавській газеті «Slowo» («Слово») від 2 травня 1883 року до 1 березня 1884 року. У 1884 році він вийшов і окремим виданням.

С. 23. Дике поле — історична назва українських і російських степів Причорномор’я і Приазов’я між Дністром і Доном. Поняття «Дике поле» виникло у XVI столітті й зникло наприкінці XVIII століття, коли Росія вийшла на узбережжя Чорного моря. Заселення Дикого поля відбувалося стихійно українськими і російськими селянами, які, починаючи з XVI століття, тікали у південноукраїнські й придонські степи від феодального визиску і ставали козаками. Для захисту південних кордонів Російської держави від грабіжницьких наскоків кримських і ногайських татар тут створювалися укріплені лінії — Бєлгородська, Українська, Дніпровська.

Польські магнати і шляхта називали «Диким полем» усі українські землі південніше і східніше від Білої Церкви. Уряд Речі Посполитої роздавав їм ці терени у приватну власність як незаселені, хоч там проживало українське населення.

С. 23. Сарана (саранча) — величезна маса комах, яка живилася зеленню, перелітала з одного місця на інше і поїдала посіви, траву, листя. У середні віки з’являлася в Україні досить часто.

С. 24. Чамбул — загін озброєних татар.

С. 25…. аж до Овидового озера, а то й до моря… — Тут мається на увазі Дніпровський лиман, яким запорожці виходили у Чорне море.

С. 25. Чорний шлях — стратегічний шлях, яким ходили кримські татари, вчинюючи розбійницькі напади на Правобережну, західну Україну і Польщу в XVI–XVII століттях. Починався Чорний шлях від Перекопського перешийка, перетинав нижню течію Дніпра і йшов через запорізькі степи на північ. Проходив між верхів’ями річок Інгульця, Тясмину і Росі, потім повертав на захід у напрямку міст Звенигородки, Умані, Кальника, Тернополя до Львова. Нападаючи Чорним шляхом на Україну, кримські татари палили і спустошували міста і села, а людей забирали в полон. Польсько-шляхетський уряд не спромігся вжити дієвих заходів для оборони українських земель від татар. Тільки завдяки походам українських козаків і російських військ, які підірвали військову могутність Кримського ханства, татари у XVIII столітті припинили напади на Україну.

С. 25. Кучманський шлях — одне з відгалужень Чорного шляху, яким кримські й ногайські татари у XVI — першій половині XVIII століття чинили грабіжницькі напади на Поділля й Галичину. Починався від верхів’їв річки Інгулу, поблизу нинішнього міста Вознесенська перетинав Південний Буг і