Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич

От як весело й гучно бавилися тоді у Збаражі, а старий Зацвіліховський та інші поважні люди дивувалися, що князь так довго потакає цим розвагам. Він же так і не виходив зі своєї квартири, певно, зумисне давши волю жовнірам, щоб вони перед новими боями зажили усяких розкошів.

Тим часом приїхав пан Скшетуський і відразу ж як у вир ускочив, як в окріп який. Кортіло теж і йому відпочинком у колі друзів посмакувати, та ще дужче хотілося йому у Бар, до коханої, поїхати і всю колишню журбу, усі небезпеки й терзання у її солодких обіймах забути. Тож, не гаючись, пішов він до князя, щоб звітувати про похід до Заслава і дістати дозвіл на поїздку.

Князь змінився до невпізнання. Скшетуський аж жахнувся його вигляду, сам себе подумки питаючи: «Чи це той вождь, котрого я бачив під Махнівкою і Старокостянтиновом?». Бо перед ним «стояв чоловік, що зігнувся під тягарем турбот, із запалими очима і спаленими губами, ніби його підточувала якась тяжка внутрішня хвороба. Коли Скшетуський спитав його про здоров’я, він одповів коротко й сухо, що здоровий; рицар же більше питати не посмів. Тому, звітувавши про похід, він одразу ж попросив дозволу покинути хоругву на два місяці, щоб одружитися й відвезти дружину до Скшетушева.

Почувши це, князь ніби пробудився від сну. Притаманна йому доброта осяяла понуре досі обличчя, і він, пригорнувши пана Скшетуського, сказав:

— Отже, кінець твоїм стражданням. Їдь, їдь! Нехай тебе Бог благословить! Сам би я хотів побувати у тебе на весіллі, бо і перед князівною, як донькою Василя Курцевича, і перед тобою, як приятелем, я у боргу, але ниньки мені навіть неможливо про це думати. Коли ти хочеш їхати?

— Та хоч сьогодні, ваша ясновельможність!

— То їдь завтра. Самому їхати не можна. Я дам тобі триста Вершулових татар, щоб ти княжну безпечно відправив. Із ними ти найшвидше доїдеш, а знадобляться вони тобі достеменно, бо там зграї гультяїв усюди шастають. Дам я тобі й листа до пана Єнджея Потоцького, але поки напишу, поки прийдуть татари, поки ти, нарешті, вирушиш, вечір на ранок обернеться.

— Як ваша ясновельможність накаже. Але ще смію попросити, аби Володийовський і Підбип’ята теж вирушили зо мною.

— Гаразд. Прийди ж завтра поблагословитися і попрощатися. Хочеться мені й твоїй князівні якийся подарунок послати. Шляхетна це кров. Будьте ж щасливі, бо ви одне одного варті.

Рицар уже впав навколішки й обіймав коліна улюбленого воєначальника, котрий іще кілька разів повторив:

— Дай Боже тобі щастя! Дай Боже тобі щастя! Приходь же завтра!

Але рицар не підводився з колін і не йшов, ніби хотів іще про щось попросити. Нарешті вибухнув:

— Ваша ясновельможність!

— Ну, що там іще в тебе? — лагідно спитав князь.

— Ваша ясновельможність, даруй мені за сміливість, але… серце в мене крається і тільки від жалю великого питати я смію: що з вашою ясновельможністю? Турботи пригнічують чи хвороба яка?

Князь поклав йому руку на голову.

— Тобі не треба про це знати! — мовив він із теплотою в голосі. — Приходь же завтра.

Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.

Увечері прийшов до нього на постій старий Зацвіліховський, а з ним — малий Володийовський, пан Лонгінус Підбип’ята і пан Заглоба. Усі сіли до столу, і враз до кімнати зайшов Жендзян, несучи кубки та барильце.

— Во ім'я Отця і Сина! — вигукнув пан Заглоба. — Що я бачу? Пахолок вашої милості воскрес!

Жендзян наблизився й обняв його за коліна.

— Не воскрес я, але й не помер завдяки тому, що ви мене, добродію, врятували.

А пан Скшетуський додав:

— І до Богуна згодом на службу пристав.

— То матиме тепер у пеклі протекцію, — сказав пан Заглоба, а потім, звернувшись до Жендзяна, промовив: — Навряд чи ти на тій службі розкошів зажив, на ж тобі таляр на втіху.

— Покірно дякую, добродію, — відповів Жендзян.

— Він? — закричав пан Скшетуський. — Та це ж проноза, битий жак! Він же у козаків здобич скуповував, а те, що має, того б ми удвох із вашою милостю не купили, навіть якби ваша милость усі свої маєтки в Турчах продав.

— Он як! — здивувався пан Заглоба. — Тримай же собі мого таляра і рости, миле деревце, бо якщо не на Божі страждання, то хоч на шибеницю згодишся. На вигляд він пахолок нівроку. — Тут пан Заглоба вхопив Жендзяна за вухо і, легенько смикаючи, вів далі: — Люблю проноз, а тому пророкую, що будуть із тебе люди, якщо тварюкою не станеш. А як тебе там твій пан, Богун, згадує, га?

А Жендзян усміхнувся, бо йому лестили і слова, і ласка, й відповів:

— О мій добродію, а вже як вас він згадує, то аж іскри зобами викрешує.

— Йди до біса! — ураз спалахнувши, вигукнув пан Заглоба. — Верзеш казна-що!

Жендзян вийшов, а за столом загомоніли про завтрашню подорож і про незмірне щастя, яке чекає на пана Яна. Мед невдовзі поліпшив настрій пану Заглобі, і він одразу почав допікати Скшетуському й нагадувати то про хрестини, то про залицяння до князівни пана Єнджея Потоцького. Пан Лонгінус зітхав. Усі цідили мед і тішилися від душі. Та ось нарешті розмова зайшла про воєнну ситуацію і про князя. Скшетуський, якого два тижні не було у таборі, допитувався:

— Скажіть же мені, ваші милості, що сталося із нашим князем? Адже це просто інший чоловік. Я усього цього збагнути не можу. Господь посилає йому звитягу за звитягою, а що його рейментарством обійшли, чи й не біда! Зате тепер усе військо до нього плавом пливе, отож без нічиєї ласки князь гетьманом стане і Хмельницького зітре… А його, з усього видно, щось гризе й гризе!..

— Може, у нього подагра починається, — висловив здогад пан Заглоба. — От мене часом як смиконе у великому пальці, так я на три дні в меланхолію впадаю.

— А я вам, побратими, ось що скажу, — зауважив пан Підбип’ята. — Я цього сам від ксьондза Муховецького, щоправда, не чув, але чув, буцімто він комусь розказував, чому князь у тугу вдається… Я сам нічого сказати не можу — князь пан милостивий, добрий і полководець великий… Чого ж мені судити його… Але ніби ксьондз Муховецький… А втім, хіба я знаю…

— Ну, погляньте, ваші милості, на цього литвина! — заволав пан Заглоба. — Ну як