Повернутися дощем - Світлана Талан

Нам треба жити кожним днем,

Не ждать омріяної дати,

Горіть сьогоднішнім вогнем,

Бо «потім» може й не настати.

У середині листопада Геннадія хотіли комісувати, але він повернувся до своїх, хоча хвора нога боліла при фізичних навантаженнях і хлопець помітно кульгав. На нього чекав з нетерпінням Злий. Востаннє вони бачились у жовтні, коли Злий приїздив у госпіталь. Геник наполіг на тому, щоб його побратим навістив Грушу. Григорій був у пригніченому настрої і не знав, куди повертатися після одужання. Разом вони кілька днів спілкувалися, ходили на прогулянки і врешті-решт прийняли спільне рішення: Гриша має поїхати до своїх. Це був єдиний спосіб повернути побратима до життя, дати йому зрозуміти, що він може бути корисний, тож хлопець мав долікуватися і прибути до частини, щоб навчитися жити по-новому, можливо, він допомагатиме кухарю. Олексій Григорович вважався зниклим безвісти. Тепер у них був новий командир, але бійці не втрачали надію на повернення Баті. Геннадій також чекав на нього. За короткий проміжок часу він встиг звикнути до свого командира і полюбити його — як першу вчительку, яка все одно залишається найкращою.

Була мінлива погода: то падав сніг і здавалося, зима вже вступила у свої права, як зненацька нагадувала про себе пізня осінь, поливаючи холодним дощем. Чорнозем у полях, масний і липкий, відбирав у багатьох бійців взуття. Ступивши на розквашений ґрунт, годі було витягти ноги, на які налипала пудовою гирею земля. Бійці пробували зняти чорнозем палицями, потім — ножем, і навіть у такій спосіб чоботи залишалися брудними і важкими. Дехто залишав взуття брудним на ніч, мовляв, до ранку підсохне й відпаде, але місцеві знали — так робити не можна. На ранок чорнозем тужавів — ні відбити, ні відколупнути.

— Цемент! — констатували вони.

Коли розвідгрупа повернулася із чергового завдання, у двох бійців черевики просили каші. Мали зачекати кілька днів, поки волонтери не доставлять нове взуття. На чергову розвідку мусив піти хтось інший, тож зголосився Геннадій.

Бійці розвідувальної групи поверталися із завдання, і Геник дав рукою сигнал відходити, а сам затримався, щоб у разі чого прикрити. Після нічного бою на талому брудному снігу, змішаному із землею від вибухів, темніли розпластані тіла в камуфляжі. Геннадій пильно вдивлявся у невеликий пагорб праворуч, бо помітив рух. «Може, сєпарський снайпер заліг і чатує?» — подумав і пригнувся, перебігаючи до найближчого дерева.

Самотня сосна не могла стати надійною схованкою для бійця, бо мала занадто тонкий стовбур, що тягнувся до світла серед доволі густого чагарнику, проте вибору не було. Геник виматюкався про себе, бо, якби мав бінокль, зміг би розгледіти того, хто принишк за горбиком. «Може, здалося? — Геннадій напружив до болі зір. — Чи собака бігає, бо село неподалік?»

Він ніби приріс тілом до стовбура, тепле й холодне, але обоє живі. Минуло кілька хвилин — нічого. Хлопець уже пошкодував, що залишився, не пішов разом із хлопцями, бо, скоріш за все, снайпер готує для нього кулю. Доведеться покластися на фортуну. Цікаво, на чиєму вона боці? Яку обрала форму? З георгієвською чи з синьо-жовтою нашивкою на руці?

На свій страх і ризик він визирнув із-за дерева, по-гусячому витягнувши шию. Майнула рука в камуфляжній формі, і Геник мало не дав чергу, коли раптом помітив у руці білу хустинку. «Пастка? Виманює снайпер?» — подумав він, бо вже звик до підступності ворога.

— Виходь! — крикнув, хоча знав, що не почує, бо далеко позаду перегукувались автомати й іноді гримали віддалені вибухи.

Людина зіп’ялась на ноги й замахала двома руками. Він також покинув свою схованку і зробив пару кроків вперед, тримаючи автомат напоготові. Ополченець теж ступив назустріч, але Геник не втрачав пильності й швидко промацував поглядом дерева. Здається, більше нікого не було. Ворог наближався, не перестаючи розмахувати руками. «Може, й пощастить, — подумав хлопець, — ще й полоненого сєпаратиста приведу».

Відстань між ними скорочувалась, і на мить постать ворога видалася знайомою. Хоча в зимовому камуфляжі всі ставали подібними, але ця хода…

— Мара! Цього не може бути! — Геника обдало жаром, хоча до цього у нього цокотіли зуби — у чоботях чвакало.

Він вдивлявся в обличчя, аж очі засльозилися, відтак кліпнув, і саме цієї миті засвистіло з ворожого боку. Геник кинувся на землю і прикрив голову руками. Після вибуху підняв голову, шукаючи очима ополченця, проте побачив лише велику вирву. «Був сєпар — нема сєпара, — подумав, підводячись. — І полоненого не буде. Шкода».

Геник провів рукою по куртці — була брудна, а тепер ще й змокла, бо впав у невеличку улоговинку, наповнену талим снігом. Хотів витерти руки залишком снігу, який подекуди лежав неправильними колами, і завмер. Із щойно утвореної вирви знову виткнулася рука з брудною хустинкою. «Живий!» — подумав Геннадій.

Йому кортіло перевірити свою здогадку, але обережність не завадить, тож треба зачекати. Рука зникла, і хлопець вирішив, що ополченець зараз підведеться і піде йому назустріч. Минуло кілька хвилин чекання, поки знову не затріпотіла в руці тканина. Потім чоловік опустив руку,