Повернутися дощем - Світлана Талан

— Вивезу з окупації!

— Це неможливо!

— Не залишати ж його тут?

— Якщо його знайдуть у тебе при обміні, все може зірватися. Тебе не відпустять!

— Навіщо думати про погане?

— Розсуди сама. Якщо буде обмін, то нас обшукають.

— Усе минеться. Ходімо!

Коли Настя лягла спати, то непомітно для інших дістала прапор з-під одягу, відвернулася до стіни і так заснула, обнявши частинку своєї батьківщини. Вранці вона загорнула прапор у пакет, поклала поміж своєї білизни і загорнула в матрац.

— Подивлюсь, що сьогодні скаже Філін, — шепнула вона Вадиму.

За день Філін не згадав про зниклий прапор, і Настя трохи заспокоїлась.

— Здається, пронесло, — повідомила вона з радістю за вечерею. — Тепер лишається чекати на обмін.

Через день їх повідомили, що обмін відбудеться наступного дня. Вранці вони попрощалися з Оленою і Степаном, з якими встигли здружитися.

— Якщо нас звільнять, я зроблю все, щоб витягти вас звідси, — пообіцяла їм Настя.

Вони з Вадимом потисли руки всім мешканцям «гуртожитку», побажавши швидшого звільнення.

— Якщо будете в Луганську, телефонуйте, радий буду вас зустріти, — сказав Жулік на прощання.

— Та ні, краще вже ти приїзди до нас, — відповів Вадим, — у звільнене місто, бо ми зможемо тебе навістити тільки після звільнення Луганська.

— Не боїтеся, що приїду до вас і щось поцуплю? — спитав Жулік, потискаючи руку Вадиму.

— Якщо знайдеш щось цінне, — пожартувала Настя і чмокнула чоловіка в щоку.

Коли вона залишилася в камері наодинці з Вадимом, розгорнула прапор і знову засунула за пазуху. Їхні особисті речі помістилися в невеличкий пакет, то була лише білизна, яку для них придбала Аліса.

— Не передумала щодо прапора? — стиха спитав Вадим.

Він знав, що питання зайве: якщо Настя прийняла рішення, то марно її переконувати відступитися.

— Ні, давай присядемо на доріжку, — запропонувала Настя. — Не забобонна, але все-таки…

Жінка лягла на матрац, закинула руки під голову.

— О! Ці смугасті монстри! — сказала вона, вказуючи на рулони матраців у кутку камери. — Заляпані, брудні, потерті, а як я їх полюбила! До кінця життя пам’ятатиму!

— Жартуєш? Так, у порівнянні з картонками вони непогані, але там я їх буду ненавидіти, як згадку про жахливий період життя, — сказав Вадим.

Настя лежала і уявляла зустріч з рідними і близькими. Хвилювання було неймовірним, але жінка не хотіла його виказувати, тому поринула в думки про те, кого найбільше хоче побачити й обійняти. Напевно, її зустріне мама. Як же вона скучила за нею! Аж серце запекло, коли уявила, як притисне її, обцілує зморшки на обличчі і попросить вибачення за те, що саме вона додала їй років на обличчя. Вона обов’язково зателефонує Генику і попросить взяти відпустку хоча на кілька днів. Потрібно зв’язатися з Іванкою і переконати її повернутися. Дівчина не зможе вижити на чужині сама, без допомоги і підтримки. Вона повинна приїхати, а потім… Усі разом вирішать, як бути далі. Хай як складається її доля, вона повинна відчувати, що рідні не покинули її, що допоможуть виправити помилку. Далі хто? Левко. Звичайно, що він не приїде, а прилетить додому, щоб зустрітися з батьком. Алла, донька Аліси. Її також треба підтримати, вона ж ще дитина. Валентина та Ольга, члени «Оновленого Сходу», Сашко Гримайло і подруга Людмила — усіх хочеться обійняти, всі близькі та рідні. Кортить зустрітися з іще однією людиною, світлою і сонячною, — з Русланом Світличним, бійцем «Айдару» на позивний «Світло». Настя почувалася винною перед ним і його побратимами, які чекали на їхню допомогу і не дочекалися. Вона ще не знала, як і коли побачить Руслана, але відчувала, що їм необхідно зустрітися. У нього така позитивна енергетика!..

Час спливав, а за Настею і Вадимом не приходили. Після обіду хвилювання Насті посилилося втричі.

— Дивно, — сказала вона. — Незабаром стемніє, і тоді нас точно не обміняють.

— Треба чекати, — стримано відповів Вадим, хоча було помітно, що і він нервує.

Уже почало сутеніти, коли вони почули довгоочікуване клацання замка у дверях. Вони підхопилися на ноги одночасно, ще до того, як заскрипіли двері.

— Відбій на сьогодні! — стомлено повідомив охоронець.

У Насті земля попливла під ногами.

— Як… то? — пригнічено спитала вона.

— Звідки мені знати? Щось зірвалося напевно, — байдуже промовив охоронець і зачинив за собою двері.

В останню суботу вересня Денис приїхав у Слов’янськ. Він залишив свій мікроавтобус поблизу дороги, забрав дрова і пішов до озера. Гладінь води не турбував розбишака вітер, і в ній завмерло небо. Сонце хилилося до землі, кинувши на води солоного озера блискітки. Денис одразу знайшов місце їхнього вогнища. Кілька обвуглених цеглин були хаотично розкидані, і він зібрав їх, поклав одна на одну по два боки. Чоловік виклав посередині дрова і зиркнув на