Повернутися дощем - Світлана Талан

— Іване, і тобі царство небесне, — промовила Улянка.

— Якове, царство тобі небесне! — сказав Антон.

— Ніку, друже, ти завжди будеш з нами, як і твої пісні, — сказав Денис. — Царство тобі небесне!

— Я вірю, що хлопці зараз дивляться на нас згори, вони з нами, у країні Лугандії, куди нема входу стороннім, — додала Улянка.

— А я пропоную зачинити двері в Лугандію, — докинув Геннадій. — Нас лишилося четверо. І навіть не в тому річ. Нема більше сенсу приїздити на озеро щороку, бо країни, яку ми самі собі створили, вже не існує.

— Чому? — спитав Антон.

— У нашій вигаданій країні панували злагода, мир, довіра, дружба. Ми були впевнені одне в одному і знали, що поклич когось з нас серед ночі, і він прийде, не спитавши, чому, куди, навіщо. Лугандію — країну юності та мрій — знищила війна. Тож нехай вона залишиться в наших спогадах принаймні такою, як зараз. Безтурботна юність для кожного з нас скінчилася тоді, коли загинули Льоня, Іван, Яків, Никон. Мрії та плани на майбутнє зруйнували референдуми, «руський мір» і блокпости, а майбутнє кожного з нас не проглядається, ніби навколо туман. Ніхто не знає, що чекає на нас завтра, і надії на краще не буде до того часу, поки лунають вибухи. Не будемо ховати Лугандію, як покійника, вважатимемо, що вона розчинилася, як туман при вранішніх променях сонця, але вона житиме в нашій пам’яті, як щось світле, романтичне і незабутнє.

— Ми розповімо про Лугандію нашим дітям, — тихо додала Улянка.

— Хто згоден цього вечора назавжди проститися з Лугандією? — спитав Геннадій.

— Я серед вас найстарший, — сказав Денис, — я згоден, але зізнаюся, що мені так сумно з нею прощатися!

— Я теж не проти, — мовив Антон, — дитинство скінчилося, та й юність. Не треба жити у вигаданому світі, є реальність і вона зовсім не романтична.

— З болем відпускаю Лугандію, — сказала Улянка, — нехай вона пливе над озерами Слов’янська.

— Прощавай, Лугандіє! — озвався Геннадій. — Друзі, пропоную закінчити розмову і ввімкнути мелодію наших мобільників. Нехай країна Лугандія піде у вічність під пісню нашого друга Ніка.

Тихим вечором над озером зболеного міста під шелест комишів пролунало:

Ще кілька хвилин Денис і Антон сиділи мовчки.

— Як міг Нік передчувати свою смерть? — замислився Денис. — Це слова з його останньої пісні. Схоже на прощання, і вони ж записані на його пам’ятнику.

— Я не знав.

Сонце червоною кулькою повільно опускалося до водної гладіні. Антон підвівся і сказав, що йому час повертатися на службу.

— Так ти не залишишся? Не вип’єш сто грамів за наших друзів? — здивовано спитав Денис.

— Ні, на мене чекає машина. Бувай! — і потис йому руку.

Антон пішов, а Денис задивився на полум’я. У пам’яті спливали, як у старому кіно, епізоди з життя Лугандії. Зі спогадів його вирвали чиїсь кроки, коли на небо горошинами висипали перші зорі. Дідусь, напевно, безхатченко, збирав пластикові пляшки у великий мішок. Він сторожко спитав, чи можна посидіти біля багаття.

— Сідай, батьку! — сказав Денис. — Можеш очі погріти.

Дідусь підійшов, сів на пісок.

— На стілець сідай, не бійся!

Дід промовчав і не рушив з місця.

— Бери, це все тобі! — сказав Денис, даючи торбу з харчами. — Пом’яни моїх друзів.

— Е-е-е, — протягнув здивовано старий. — А як їх звали?

— Никон, Яків, Іван, Леонід. Запам’ятав?

— Ага! А сумка? — сказав старий, побачивши, що чоловік збирається йти. — Забери сумку! Вона ж нова!

— Залиш собі.

Денис швидко пішов до машини і поїхав у Сєвєродонецьк. Розігнатися трасою не було можливості — дорогу розбила важка військова техніка. Денис зупинився неподалік блокпосту. Можна було приєднатися до далекобійників і чекати ранку, поки не відкриють дорогу, але йому хотілося побути на самоті. Денис заглушив двигун, вийшов з машини і запалив цигарку. Над ним було чорне високе небо, усіяне зірочками. Десь там, нагорі, серед мільярдів зірок, були його друзі.

— Знати б де, — промовив Денис. — Прощавайте, — сказав він із сумом і подумав, як добре, що навколо темінь і вони звідти не бачать його зволожені очі. — Прощавай, Лугандіє! — і проковтнув грудку.