Знедолені - Віктор Гюго

А що та місцина справді дуже приваблива, ніхто туди не приходить. Хіба за чверть години проїде якийсь візник.

Якось під час однієї зі своїх прогулянок Маріус забрів на цей лужок біля річки. Того дня на бульварі трапилася рідкість — перехожий. Маріус, вражений майже дикою красою місцини, запитав у нього:

— Як називається це місце?

— Жайворонкове поле, — відповів перехожий.

Слід сказати, що в глибинах Маріусової журби слово «Жайворонок» віднедавна замінило ім’я «Урсула». «Он як, — сказав він, схвильований до глибини душі. — То це її поле. Тут я довідаюся, де вона живе».

Це було безглуздо, але він нічого не міг із собою вдіяти.

І Маріус став щодня приходити на Жайворонкове поле.

2. Старий Мабеф бачить видіння

Маріус більш нікого не навідував, і лише зрідка йому траплялося зустріти старого Мабефа.

Тоді як Маріус повільно спускався в темне й похмуре підземелля, де нещасний чує в себе над головою кроки щасливців, спускався туди й Мабеф.

«Флора Котере» більше не знаходила покупців. Досліди з вирощуванням індиго в маленькому й невдало розташованому Аустерліцькому садочку закінчилися невдачею. Панові Мабефу пощастило виростити там лише кілька рідкісних рослин, які люблять вологу й затінок. Але старий не впадав у розпач. Він виклопотав ділянку доброї землі в Ботанічному саду, на якій збирався своїм коштом провести досліди з вирощування індиго. Заради цього він заставив у ломбард кліше «Флори», обмежив свій сніданок двома яйцями, одне з яких віддавав старій служниці, що їй не платив уже п’ятнадцять місяців. І часто сніданок був його єдиною трапезою за цілий день. Він більше не сміявся своїм дитячим сміхом, став похмурий і не приймав гостей. Маріус робив правильно, що не з’являвся до нього. Та іноді, о тій годині, коли Мабеф ішов на свою ділянку в Ботанічному саду, старий і юнак зустрічалися на Госпітальному бульварі. Вони не розмовляли й тільки віталися сумним кивком.

Книгар Руайоль помер. Мабеф не знався більше ні з ким, крім своїх книжок, свого саду й свого індиго: у цих трьох формах являлися йому щастя, втіха й надія. Він казав собі: «Ось вирощу я свої сині кульки, стану багатий, викуплю з ломбарду кліше, надрукую в газетах оголошення про «Флору», і її знову почнуть купувати, а тоді придбаю, я вже знаю де, «Мистецтво навігації» П’єра де Медіна, з гравюрами на дереві, видання 1559 року». А тим часом він цілими днями працював на ділянці з індиго, а ввечері повертався додому, щоб полити свої квіти й почитати книжки. На той час Мабефові було вже під вісімдесят.

Одного вечора йому явилося дивне видіння.

Він повернувся додому ще завидна. Тітка Плутарх, чиє здоров’я подалося, лежала хвора. Старий погриз кістку, на якій ще лишалося трохи м’яса, з’їв шматок хліба, знайдений на кухонному столі, а тоді сів у садочку на перекинуту кам’яну тумбу, що правила там за стілець.

Почало сутеніти. Читаючи, Мабеф поглянув на свої рослини, а надто на чудовий рододендрон, що був його втіхою. Ось уже чотири дні жарко світило сонце, налітав сухий вітер, і не випало жодної краплі дощу. Стебла похилились, бутони позвішувалися вниз, листочки опадали. Особливо сумним здавався рододендрон. Старий Мабеф вірив, що рослини мають душу. Цілий день він трудився на ділянці з індиго і був геть виснажений, а проте підвівся, поклав книжку на тумбу і, зігнувшись, подибав на тремтячих ногах до криниці. Але, схопившись за ланцюг, він не знайшов у собі сили навіть зняти його з гачка. Тоді старий обернувся і підняв тужний погляд у небо, на яке вже висипали зорі.

Ніч обіцяла бути ясною і не менш посушливою, ніж день.

«Зірки, зірки! — подумав Мабеф. — Жодної хмаринки! Жодної краплі води!»

І голова його, щойно задерта в небо, безсило впала на груди.

Він знову спробував відчепити ланцюг, але марно.

У цю мить він почув голос, який сказав:

— Дідусю Мабеф, хочете я поллю ваші квіти?

Кущі живоплоту зашелестіли, і звідти вийшла худа дівчина, більше схожа на породжений сутінками привид, ніж на живу істоту.

Не встиг Мабеф опам’ятатися, як дівчина відчепила ланцюг, набрала у відро води, наповнила поливальницю, і старий побачив, як ця босонога примара в подертій спідничині побігла між квітниками, даруючи рослинам живодайну вологу. Плюскіт води, яка скропляла листя, наповнив душу старого Мабефа захватом. Йому здавалося, що тепер рододендрон щасливий.

Спорожнивши перше відро, дівчина набрала друге, потім третє. Вона полила весь садочок.

Бігаючи з поливальницею по доріжках, вона скидалася на великого кажана — темна постать у розмаяній подертій хустині, з довгими кощавими руками, які злітали вгору, мов крила.

Коли дівчина закінчила, дідусь Мабеф підступив до неї зі слізьми на очах і поклав долоню їй на голову.

— Хай вас Бог благословить, — сказав він. — Ви янгол, бо ви подбали про квіти.

— Ні, я диявол, — відповіла дівчина, — але мені це байдуже.

— Як шкода, що я такий убогий і нічим не можу вам віддячити! — вигукнув старий, не звернувши уваги на її відповідь.

— Ви можете дещо зробити для мене, — сказала вона.

— Що?

— Сказати мені, де живе пан Маріус.

Старий спершу нічого не зрозумів.

— Який пан Маріус?

— Молодий чоловік, він колись приходив сюди до вас.

Дідусь Мабеф, здавалося, напружено міркував.

— А, так!.. — вигукнув він. — Я розумію, кого вам треба. Зараз подумаю… Пан Маріус… Барон Маріус Понмерсі… Він живе… Власне, він уже там не живе… Я не знаю, де він зараз живе.

Говорячи, старий нахилився, щоб розправити гілочку рододендрона, й провадив:

— Стривайте, я пригадав. Він часто буває на Жайворонковому полі. Йдіть туди. Ви там неодмінно його зустрінете.

Коли старий випростався, перед ним не було нікого, дівчина зникла.

Не дивно, що він трохи злякався.

«Отакої! — міркував Мабеф. — Якби мій садочок не було полито, я подумав би, що це дух».

3. Те саме видіння являється Маріусові

Якось уранці, в понеділок — це було через кілька днів по тому, як до старого Мабефа навідався «дух», — Маріус позичив у Курфейрака чергову п’ятифранкову монету для Тенардьє і, перш ніж віднести гроші до тюремної канцелярії, вирішив піти «трохи прогулятися», щоб потім засісти за роботу. Власне, це повторювалося щодня. Прокинувшись, він сідав перед розгорнутою книжкою і чистим аркушем у надії щось перекласти. Та, прочитавши рядків чотири, він пробував написати бодай один і не міг. Яскрава зоря сяяла між ним і аркушем паперу. Тоді він підводився зі стільця й казав: «Піду прогуляюся. Це мене збадьорить».