Знедолені - Віктор Гюго
Паризькі товариства розгалужувалися в головних містах Франції. Ліон, Нант, Лілль і Марсель мали власні товариства Прав людини, Карбонаріїв, Вільної людини. В Ексі діяла революційна організація під назвою Кугурда. Ми вже про неї згадували.
У Парижі передмістя Сен-Марсо вирувало не менше, ніж Сент-Антуанське, а студенти були не менш збуджені, ніж робітники. Кав’ярня на вулиці Сент-Ясент і шинок «Сім більярдів» на вулиці Матюрен-Сен-Жак правили для студентів за місця зборів. Товариство «Друзів абетки», тісно поєднане з анжерським Товариством взаємодопомоги та Кугурдою в Ексі, збиралось, як ми вже знаємо, в кав’ярні «Мюзен». Ті самі молоді люди зустрічалися — це нам відомо теж — у шинку «Коринф» поблизу вулиці Мондетур.
Армія була не менш розбурхана, ніж населення, що підтвердилося згодом заворушеннями в Бельфорті, Люневілі й Епіналі. Заколотники розраховували на п’ятдесят другий, п’ятий, восьмий і тридцять сьомий полки, на двадцятий полк легкої кавалерії.
Таке було становище.
Й особливо воно давало про себе знати в Сент-Антуанському передмісті. Саме тут було вогнище заворушень. Це старе передмістя, населене, як мурашник, працьовите, завзяте і гнівне, як вулик із бджолами, тремтіло в сподіванні близького вибуху. В цьому передмісті під дахами мансард ховалися жахливі злидні; і там-таки можна було знайти людей палкого й рідкісного розуму. А саме розум і злидні утворюють особливо грізне поєднання крайнощів.
Сент-Антуанське передмістя мало й інші причини для заворушень: на ньому завжди найдужче відбивалися торговельні кризи, банкрутства, страйки, безробіття, невід’ємні від великих політичних струсів. Населення цього передмістя, сповнене гордої доброчесності, запальне, завжди готове взятися за зброю, роздратоване, непроникне, здавалося, чекало тільки, коли впаде сірник. Щоразу, як на обрії спалахували іскри полум’я, роздмухуваного вітром історії, не можна було не подумати про Сент-Антуанське передмістя і про грізну випадковість, що поставила біля брами Парижа цю порохівницю страждань і бунтівничої думки.
2. Анжольрас та його помічники
Десь напередодні тих часів, передчуваючи наближення грізних подій, Анжольрас зібрав своїх людей у кав’ярні «Мюзен».
Удавшись до кількох загадкових, проте значущих метафор, Анжольрас сказав так:
— Ми повинні знати, на кого можемо розраховувати. Скільки ж нас? Треба прикинути. Ми не можемо відкладати цю справу на завтра. Революціонери завжди мусять квапитися — прогрес не чекає. Остерігаймося несподіванок. Не дозволяймо захопити себе зненацька. Необхідно перевірити шви, які ми зробили — чи вони достатньо міцні. Курфейраку, ти зустрінешся з політехніками. Сьогодні середа — їхній день відпочинку. Фейї, ви сходите в Гласьєр — не заперечуєте? Комбефер обіцяв мені навідатися в Пікпюс. Там усе здорово клекотить. Баорель відвідає Естрападу. Прувере, масони розм’якли; ти маєш розвідати, що там діється в ложі на вулиці Гренель-Сент-Оноре. Жолі піде в клініку Дюпюїтрен і промацає пульс у Медичної школи. Боссюе прогуляється до судової палати й поговорить зі стажерами. На себе я беру Кугурду.
— От і все залагоджено, — сказав Курфейрак.
— Ні, не все.
— А що там лишилося?
— Дуже важлива справа.
— Яка? — запитав Комбефер.
— Менська застава, — відповів Анжольрас.
Він замислився на хвилину, потім провадив:
— Біля Менської застави живуть тесальники мармуру, малярі, підмайстри скульпторів. Це публіка палка, але схильна охолоджуватись. Я не знаю, що з ними віднедавна діється. Вони думають казна про що. Вони марнують час за грою в доміно. Треба піти побалакати з ними — і рішуче. Збираються вони в Рішфе, їх можна застати там від дванадцятої до першої дня. Треба роздмухати той попіл. Я розраховував на того шалапутного Маріуса, хлопця взагалі непоганого, але він не з’являється. Мені треба когось послати до Менської застави. А людей у мене більш нема.
— А я? — озвався Грантер.
— Ти?
— Я.
— Хіба ти годишся для чогось путнього?
— А чом би й ні?
— Ти ні в що не віриш.
— Я вірю в тебе.
— А ти хоч знаєш хлопців, які збираються в Рішфе?
— Трохи знаю. Принаймні я з ними на «ти».
– І що ж ти їм скажеш?
— Скажу про Робесп’єра і Дантона. Про високі принципи.
— Ти?
— Я. Ви недооцінюєте мене. Я читав Руссо. Я напам’ять знаю конституцію Другого року.[61] «Свобода одного громадянина кінчається там, де починається свобода іншого». А ти вважаєш мене невігласом? Дарма! Я, коли хочеш знати, можу, з годинником у руці, протягом шістьох годин говорити про високі матерії.
Анжольрас замислився на кілька секунд, а тоді сказав:
— Грантере, я згоден випробувати тебе. Ти підеш до Менської застави.
Грантер підступив до Анжольраса і сказав йому на вухо:
— Будь спокійний.
І, рішуче насунувши капелюха, подався виконувати доручення. За чверть години тильне приміщення кав’ярні «Мюзен» спорожніло. Всі «Друзі абетки» розійшлися, кожен у своєму напрямку. Анжольрас вийшов останнім.
Члени Кугурди з Екса, які перебували тоді в Парижі, збиралися в одній із занедбаних каменярень на рівнині Іссі.
Анжольрас, прямуючи до того місця зустрічі, обмірковував хід подій. Він уже бачив, як крізь темну завісу майбутнього пробивається сяйво повстання. Хто знає? Можливо, наближається вирішальна мить. Народ знову заявить про свої права — яке величне видовище! Революція знову запанує над Францією і провістить світові: «Продовження завтра!» Анжольрас був задоволений. Горно пашіло жаром. У цю мить за Анжольрасом тяглася довга порохова доріжка у вигляді його друзів, розсіяних по всьому Парижу. Він уявив собі мудру красномовність Комбефера, захопленість Фейї, — цього друга поневолених народів усього світу, — дотепність Курфейрака, сміхотливість Баореля, меланхолійну замріяність Жана Прувера, наукову ерудицію Жолі, гострий язик Боссюе, — усе це разом спричиняло ніби електричне потріскування, від якого бризкали іскри. Усі вони при ділі, їхні зусилля не повинні пропасти марно. І тут Анжольрас згадав про Грантера. «Менська застава — це мені майже по дорозі, — подумав він. — А що як я загляну до Рішфе? Подивимось, як там Грантер і чого йому вдалося досягти».
На дзвіниці Вожирар пробило першу годину, коли Анжольрас штовхнув двері й увійшов до курильні Рішфе, заповненої столами, людьми й тютюновим димом.
У цьому тумані гримів чийсь голос, раз у раз уриваний іншим голосом. То Грантер сперечався зі своїм супротивником.
Ті двоє сиділи за мармуровим столиком, усіяним сузір’ями кісточок доміно. Грантер бив по столику кулаком, і ось що почув Анжольрас:
— Двічі по шість.
— Четвірка.
— Свиня! У
