Знедолені - Віктор Гюго

— Наручники! — крикнув він.

Поліцаї кинулись йому на допомогу, і за кілька секунд наказ було виконано.

Побачивши себе й чоловіка в наручниках, тітка Тенардьє впала навколішки й зойкнула:

— Дочки мої, дочки!

— Вони за ґратами, — втішив її Жавер.

Тим часом поліцаї знайшли за дверима п’яного і розштовхали його. Той прокинувся й пробелькотів:

— Уже скінчили, Жондрете?

— Уже, — відповів Жавер.

Шестеро пов’язаних бандитів досі скидалися на привидів; троє вимазані сажею, троє в масках.

Жавер окинув їх поглядом короля Фрідріха Другого, що приймає парад у Потсдамі, і сказав, звертаючись до трьох «сажотрусів»:

— Ти — Гнус, ти — Відьмак, а ти — Двамільярди.

Потім обернувся до бандитів у масках:

— Привіт, Пащо, — сказав він, звертаючись до чоловіка із сокирою.

А до бандита з києм:

— То й ти тут, Інтелігенте!

А до черевомовця:

— Радий тебе бачити, Хапнигроше!

У цю мить він помітив бранця бандитів, що стояв з опущеною головою. Відколи з’явилась поліція, той не мовив і слова.

— Розв’яжіть добродія! — звелів Жавер. — І щоб ніхто не виходив звідси!

Сказавши це, він велично всівся за стіл, де лишилися свічка, чорнильниця та перо, дістав із кишені аркуш гербового паперу і заходився складати протокол.

Написавши перші, в усіх випадках одні й ті самі фрази, він підняв очі:

— Підведіть до мене добродія, якого ці панове зв’язали.

Поліцаї стали розглядатися навколо.

— Де ж він? — запитав Жавер.

Бранець бандитів — пан Білий, пан Урбен Фабр, батько Урсули чи то Жайворонка — зник.

Двері охоронялися, але вікно — ні. Як тільки його розв’язали, він скористався з безладу, метушні й сутіні й у ту мить, коли Жавер почав складати протокол, вискочив крізь вікно.

Один із поліцаїв підбіг до вікна й визирнув надвір. Там уже нікого не було.

Мотузяна драбина ще погойдувалась.

— Ну й чортівня… — процідив крізь зуби Жавер. — Либонь, то був найголовніший.

22. Малий, що плакав у другій частині нашої книжки

Наступного дня після описаних подій у напрямку застави Фонтенбло йшов, весело наспівуючи, хлопчисько. Він був блідий, худий, обшарпаний, у благеньких, як на зиму, штанцях.

Уже сутеніло. На розі Малої Банкірської якась стара, зігнувшись, нишпорила в купі покидьків при світлі вуличного ліхтаря. Хлопець налетів на неї й відскочив назад зі словами:

— Тю! А мені здалося, що це великий-превеликий собака!

Слово «превеликий» він вимовив із насмішкуватим страхом у голосі: «ПРЕВЕЛИКИЙ».

— Паршивий шибеник! — люто пробурчала стара, випростуючись. — Якби мене так не скарлючило, я б тобі дала копняка під зад!

Хлопчисько був уже на безпечній відстані.

— Кусь-кусь! — вигукнув він. — А я таки не помилився!

Задихаючись від обурення, стара випросталася на весь зріст, і червоне світло від ліхтаря впало на її сіре, зморшкувате обличчя з проваленим ротом.

— Еге, пані, — сказав хлопець, — ваша краса не на мій смак.

І попростував далі, наспівуючи:

Король наш Балабон

З палацу свого вибіг

І йде стрілять ворон…

Тут малий урвав пісню, бо якраз підійшов до будинку номер 50–52 і, виявивши, що двері замкнені, почав з усієї сили бити в них ногами, взутими у грубі чоловічі черевики.

А тим часом ззаду до малого підбігла та сама стара, яку він перестрів на розі Малої Банкірської:

— О Боже! Що це таке? О Господи! Висаджують двері! Ламають будинок! — репетувала вона, вимахуючи руками.

Гупання у двері не втихало.

— Та хіба ж дім витримає таке? — загорлала стара.

І тут вона впізнала бешкетника.

— А! То це ти, бісове поріддя!

— Ти ба! — вигукнув хлопчак. — Та це ж наша бабця. Добривечір, Бюргонусю. Я прийшов побачитися з предками.

— Нема нікого, безсоромна твоя пико, — відповіла стара.

— Та невже? — здивувався хлопець. — А де ж батько?

— У в’язниці Форс.

— Отакої! А мати?

— У Сен-Лазарі.

— Ну й ну! А сестри?

— У тюрмі для неповнолітніх.

Хлопець пошкріб за вухом, глянув на тітку Бюргон і сказав:

— Он як!

Після чого обкрутився на підборах, і через мить стара, яка лишилася стояти під дверима, почула його дзвінкий дитячий голос. Він ішов під чорними в’язами, що шаруділи гіллям на зимовому вітрі, й весело співав:

Король наш Балабон

З палацу свого вибіг

І йде стрілять ворон,

Зіп’явшися на диби,

А хто пройде внизу,

Дає йому два су.

Частина четверта

Ідилія вулиця Плюме й епопея вулиці Сен-Дені

Книга перша

Кілька сторінок історії

1. Напередодні грози

Після липневої революції 1830 року не минуло ще й двадцятьох місяців, а в країні знову почало зростати загальне невдоволення. Наприкінці квітня 1832 року це невдоволення стало прориватися на поверхню. Уже вимальовувалися, правда, ще дуже невиразні, контури майбутньої революції. Франція дивилася на Париж. Париж дивився на Сент-Антуанське передмістя.

Розігріте на невидимому вогні, Сент-Антуанське передмістя починало кипіти.

У шиночках на вулиці Шарон панувала дуже ділова атмосфера, в якій водночас відчувалося наближення грози.

Там цілком відверто виступали проти уряду. Точилися розмови про те, чи «братися за зброю, чи зберігати спокій». У задніх кімнатах робітників змушували присягатися в тому, що «на перший поклик вони вийдуть на вулицю й битимуться, не рахуючи число ворогів». Відразу після присяги незнайомець, що сидів у кутку шиночка, казав «звучним» голосом: «Пам’ятай же! Ти дав присягу!»

В загальних залах читали «крамольні» брошури. «Вони ганьбили уряд», — говорилося в одному з таємних рапортів поліції.

Подекуди відбувалися регулярні збори. На одні з’являлося по вісім — десять чоловік — і завжди тих самих. На інші приходили всі, хто хотів, і зала бувала така переповнена, що людям доводилося стояти. Одні з’являлися туди за покликом пристрасті; інші тому, що «це було їм по дорозі на роботу». Як і під час революції 1789 року, такі шиночки відвідували жінки-патріотки — вони зустрічали поцілунком кожного, хто приходив на збори.

Одного дня урядові стало відомо, що в передмістях роздали робітникам зброю і двісті тисяч патронів. Через тиждень було роздано ще тридцять тисяч патронів. Дивовижно, але до рук поліції не потрапив жоден патрон. В одному перехопленому листі були такі слова: «Недалеко той день, коли рівно о четвертій ранку вісімдесят тисяч патріотів візьмуться за зброю».

По всій країні стала ширитися мережа таємних товариств. З організації «Друзів народу» виникло Товариство прав людини, а з Товариства прав людини — Товариство дії. Тут зібралися найнетерплячіші, які прагнули забігати вперед. Дрібніші утворення шукали собі прихильників і вербували членів у великих організаціях. Так виникли Галльська спілка і Комітет міських самоуправлінь. Так утворилися