Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
— Ну, як себе почуває батько? — спитала пані де Нусінген, коли він повернувся у бальному костюмі.
— Дуже, дуже погано, — відповів студент. — Якщо ви хочете довести мені своє кохання, то заїдьмо до нього.
— Ну що ж, гаразд, — сказала вона, — але після балу. Любий Ежене, будь милий, не читай мені моралі, їдьмо.
Вони поїхали. Ежен якийсь час мовчав.
— Що з вами? — спитала Дельфіна.
— Я наче чую передсмертне хрипіння вашого батька, — відповів він трохи роздратовано і з юнацьким запалом почав розповідати про жорстокий вчинок пустославної пані де Ресто, про смертельну кризу, викликану безмежною самопожертвою батька, і про те, чого коштувала гаптована золотом сукня Анастазі. Дельфіна плакала.
«Чого доброго, ще споганію», — подумала вона, і сльози її висохли.
— Я поїду до батька, доглядатиму його день і ніч, — відповіла вона.
— Ах, саме такою я хотів тебе бачити! — скрикнув Растіньяк.
Ліхтарі п'ятисот карет осявали вулицю перед палацом де Босеанів. Обабіч яскраво освітленої брами красувалися на конях жандарми. Світське товариство зібралося в такій кількості й так квапилося побачити віконтесу в хвилину її падіння, що зали першого поверху були вже повні, коли туди увійшли пані де Нусінген і Растіньяк. Від того часу, коли весь двір кинувся до герцогині де Монпансьє, у якої Людовік XIV, її кузен, відняв коханця, жодна любовна катастрофа не викликала такого розголосу, як драма пані де Босеан. Остання представниця майже самодержавних герцогів Бургундських зуміла піднестися над своїм горем і до останньої хвилини панувала над світом, марноту якого терпіла тільки тому, що він сприяв тріумфу її пристрасті. Найвродливіші жінки Парижа оживляли її зали своїми туалетами й усмішками. Найвищі царедворці, посли, міністри, різні знаменитості, обвішані хрестами, орденами та стрічками різних кольорів, юрмилися навколо віконтеси. Звуки оркестру лунали під золоченими плафонами палацу, що спорожнів для його королеви. Пані де Босеан стояла біля дверей першої зали, вітаючи своїх так званих друзів. Уся в білому, без будь-яких прикрас, із просто зачесаним волоссям, вона виглядала зовсім спокійною і не намагалася виявити ні гордощів, ні страждань, ні фальшивої веселості. Ніхто не міг угадати, що було в неї на душі. Справжня мармурова Ніобея! До близьких друзів вона іноді всміхалася з відтінком гіркоти, але перед усіма іншими поставала такою ж, як і тоді, коли сяяла від щастя, і навіть найбайдужіші захоплювалися цією силою волі, як колись юні римляни захоплювались гладіатором, що вмирав із усмішкою на устах. Здавалося, вищий світ убрався так пишно, щоб попрощатися зі своєю володаркою.
— Я так боялася, що ви не приїдете, — сказала вона Растіньякові.
— Пані, — відповів він схвильовано, гадаючи, що віконтеса докоряє йому, — я приїхав, щоб піти останнім.
— Чудово, — мовила вона, подаючи йому руку. — Ви тут, мабуть, єдина людина, якій я можу довіритися. Друже мій, кохайте тільки ту жінку, яку ви могли б покохати навік. Не кидайте коханої.
Вона сперлася на руку Растіньяка і підвела його до канапи у вітальні, де грали в карти.
— Їдьте до маркіза, — сказала вона. — Жак, мій лакей, відвезе вас і передасть вам листа до маркіза. Я прошу його повернути мої листи, сподіваюся, він віддасть їх вам усі. Коли вони будуть у ваших руках, пройдіть до моєї спальні. Мене попередять.
Вона підвелася назустріч своїй найближчій приятельці, герцогині де Ланже. Растіньяк поїхав до Рошфідів, де сподівався застати маркіза д'Ажуда. Той справді був там, і Ежен викликав його. Маркіз поїхав з Еженом до себе додому й передав йому скриньку, сказавши:
— Тут усі.
Здавалося, він хотів сказати Еженові ще щось — розпитати про бал у віконтеси чи признатися, що він уже в розпачі від свого шлюбу, який і справді виявився дуже нещасливим. Проте в очах його спалахнула гордість, і з недостойною мужністю він затаїв у серці найблагородніші свої почуття.
— Не кажіть їй нічого про мене, любий Ежене.
На прощання він із щирим смутком потиснув Растіньякові руку. Ежен повернувся до палацу Босеанів; його провели у віконтесину спальню, де він помітив готування до від'їзду. Ежен сів біля каміна, глянув на скриньку з кедрового дерева, і його охопив глибокий сум. Пані де Босеан своєю величністю здавалась йому богинею з «Іліади».
— Ах, друже мій, — сказала віконтеса, увійшовши, і поклала руку Еженові на плече.
Він побачив свою кузину в сльозах. Її очі були зведені до неба, рука тремтіла. Раптом вона схопила скриньку, кинула її у вогонь і стала дивитись, як вона горить.
— Вони танцюють! Усі прийшли точно в призначений час, а смерть прийде пізно! Ні слова, друже мій! — мовила вона, поклавши палець на вуста Растіньяка, що хотів заговорити. — Я вже ніколи не побачу ні Парижа, ні світу. О п'ятій годині ранку я виїду в Нормандію і поховаю себе в глушині. Сьогодні з третьої години я готувалася до від'їзду, підписувала папери, впорядковувала справи; я нікого не могла послати до… — Вона замовкла. — Певна річ, він був у… — Віконтеса знову замовкла, прибита горем; в такі хвилини все викликає біль, і є слова, яких не можна вимовити. — Коротко кажучи, — вела вона далі, — я сподівалася, що ви зробите мені цю останню послугу. Мені б хотілося подарувати вам що-небудь на знак моєї приязні. Вас я часто згадуватиму, бо ви, як мені здається, добрий і благородний, юний і чистий. Ці якості — такі рідкісні у вищому світі. Я хочу, щоб і ви згадували іноді про мене. Ось, — сказала вона, озираючи кімнату, — ось скринька, в яку я ховала рукавички. Щоразу, як я відкривала її, їдучи на бал або до театру, я почувала себе гарною від того, що була щаслива, і, закриваючи
