Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вотренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Виправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім'я Горіо і ввійшов у сусідову кімнату.

— Пані, ось гроші, які вам потрібні, — сказав він, подаючи вексель графині. — Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу вчасно.

Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.

— Дельфіно, — мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення, — я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан де Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти помститися на мені, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я…

Лють не давала їй говорити далі, горло їй перехопило.

— Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! — кричав батько Горіо. — Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую, — казав він, несамовито стискаючи Ежена в обіймах. — О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я заміню тобі сім'ю, я хотів би бути богом, щоб кинути до твоїх ніг увесь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.

— Облиште її, тату, вона зараз не при своєму розумі, — сказала Дельфіна.

— Я не при своєму розумі? А ти, ти? — спитала графиня де Ресто.

— Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! — скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею. — Вони вбивають мене, — пробелькотав він.

Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений цією дикою сценою.

— Пане… — мовила вона, запитуючи жестом, голосом, поглядом і не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.

— Пані, я сплачу і мовчатиму, — відповів Ежен, не чекаючи на її запитання.

— Ти вбила батька, Назі! — сказала з докором Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, але та вже вибігла.

— Я прощаю їй, — сказав старий, розплющуючи очі. — Становище її жахливе, — й не така голова запаморочиться. Утіш Назі, будь до неї ласкава, обіцяй це твоєму нещасному вмираючому батькові, — просив він Дельфіну, стискаючи їй руку.

— Що з вами? — злякано спитала Дельфіна.

— Нічого, нічого, — відповів батько, — це минеться. Щось давить лоб. Це мігрень. Бідна Назі, що з нею буде?

В цю хвилину графиня вернулась, кинулась перед батьком навколішки і вигукнула:

— Простіть!

— Годі! Тепер ти завдаєш мені ще більшого болю, — промовив батько Горіо.

— Пане де Растіньяк, — сказала графиня із сльозами на очах, — горе мене зробило несправедливою. Ви будете мені братом? — і вона подала Еженові руку.

— Назі, — скрикнула Дельфіна, обіймаючи її, — люба моя Назі, забудьмо все!

— Ні, — сказала та, — я все пам'ятатиму.

— Ангели мої, — вигукнув батько Горіо, — ви знімаєте з моїх очей смертну заслону, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?

— Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?

— Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно, тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб'ю. Що ж до запродажу твого майна, то йому доведеться мати справу зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима взятися за розум.

Ежен стояв приголомшений.

— Наша нещасна Анастазі завжди була запальна, — сказала йому пані де Нусінген, — але серце в неї добре.

— Вона повернулася, щоб він підписав вексель, — шепнув Ежен на вухо Дельфіні.

— Ви думаєте?..

— Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею, — відповів він і звів очі догори, немовби довіряючи Богові думки, яких не наважувався висловити.

— Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний тато піддається на її кривляння.

— Як ви себе почуваєте, любий батечку Горіо? — спитав Растіньяк у старого.

— Мені хочеться спати, — відповів той.

Ежен допоміг йому лягти. Коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вивільнила свою руку і вийшла.

— Увечері зустрінемось в Італійській опері, — нагадала вона Еженові, — і ти скажеш мені, як він себе почуватиме. А завтра, добродію, ви переїдете. Покажіть-но свою кімнату. Який жах! — сказала вона, входячи туди. — Та тут іще гірше, ніж у мого батька! Ежене, ти поводився чудово, я полюбила б тебе за це ще дужче, якби це було можливо. Але, любий мій хлопчику, якщо ви хочете забагатіти, то не кидайте на вітер по дванадцять тисяч. Граф де Трай — картяр. Моя сестра не хоче цього бачити. Він здобув би ці дванадцять тисяч там же, де виграє й програє золоті гори.

Почувши стогін, вони повернулися до Горіо; старий, здавалося, спав, та, підійшовши до нього, двоє коханців почули, як він шепоче: «Вони нещасні». Спав він чи не спав, але тон цих слів так вразив серце його дочки, що вона підступила до злиденного ліжка, на якому лежав батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі.

— Це ти, Дельфіно?

— Ну, як ви себе почуваєте? — спитала дочка.

— Добре, — мовив він. — Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.

Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся