Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Чому? Хіба ви йому не довіряєте?

— Довіряти? А що, як стариган помре, не прийшовши до пам'яті? Його дочки не дадуть мені жодного ліара, а все манаття старого не варте й десяти франків. Сьогодні вранці він виніс свої останні столові прибори, не знаю навіщо. Причепурився, мов юнак. Хай мені Бог простить, але, здається, він навіть нарум'янився, — наче помолодшав.

— Я за все відповідаю, — сказав Ежен, здригаючись від жахливого передчуття катастрофи.

Він піднявся до Горіо. Старий лежав у ліжку, біля нього сидів Б'яншон.

— Добрий день, батьку, — мовив Ежен.

Бідолаха лагідно всміхнувся юнакові і відповів, повертаючи до нього скляні очі:

— Як вона себе почуває?

— Добре. А ви?

— Непогано.

— Не втомлюй його, — сказав Б'яншон, відводячи Ежена в куток.

— Ну що? — спитав Растіньяк.

— Його може врятувати тільки чудо. Стався крововилив; я поставив йому гірчичники. Добре, що він їх відчуває, вони подіяли.

— Можна його перевезти?

— Ні в якому разі. Доведеться лишити його тут; йому потрібна тиша й цілковитий спокій.

— Добрий мій Б'яншоне, — сказав Ежен, — нам удвох доведеться доглядати його.

— Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.

— І що ж?

— Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти після денного обходу. На лихо, цей нещасний дідуган утнув сьогодні вранці якусь легковажну штуку, а що саме — не хоче розказати. Він упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить — щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, тинявся невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, облагодив якусь кляту оборудку, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.

— Графиня? — спитав Ежен. — Висока, ставна брюнетка з блискучими гарними очима, із стрункими ніжками?

— Атож.

— Залиш нас на хвилину, — сказав Растіньяк, — я його висповідаю, мені він усе розкаже.

— Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.

— Не турбуйся.

— Завтра вони добре веселитимуться, — сказав батько Горіо, коли вони лишилися самі. — Вони їдуть на великий бал.

— А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж у ліжку доводиться лежати?

— Нічого.

— Анастазі приходила? — спитав Растіньяк.

— Так, — відповів Горіо.

— Ну, кажіть же мені правду. Чого вона ще у вас просила?

— Ах, — зітхнув старий, зібравши всі сили для відповіді, — вона така нещасна, моя доня! В Назі немає жодного су після тієї історії з діамантами. Для балу вона замовила гаптовану золотом сукню, яка їй, мабуть, дуже до лиця. А негідниця кравчиня відмовила їй у кредиті, і покоївка Назі заплатила власними грішми тисячу франків за цей туалет. Нещасна Назі, до чого вона дійшла! Мені аж серце краялося. Але покоївка помітила, що Назі попала в неласку в де Ресто, побоялася втратити свої гроші й намовила кравчиню не віддавати сукні, поки не буде заплачено тисячі франків. Узавтра бал, сукня готова, Назі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене мої столові прибори й заставити їх. Чоловік вимагає, вона неодмінно пішла на цей бал і показала всьому Парижеві свої діаманти, а то, мовляв, ходить чутка, ніби вона їх продала. Хіба Назі може сказати цьому страховищу: «Я винна тисячу франків, сплатіть їх». Звичайно, ні! Я добре це зрозумів. Її сестра, Дельфіна, буде там у розкішному туалеті. Анастазі не повинна поступатися перед молодшою сестрою. Вона так плаче, бідна моя доня. Вчора я почував себе вельми приниженим, бо не мав отих дванадцяти тисяч франків! Я ладен віддати все своє нікчемне життя, аби тільки спокутувати цю провину. Ось бачите! Я міг витримати все, а коли не стало грошей, це вбило мене. О! Я швиденько причепурився, прифрантився, продав за шістсот франків свої прибори і пряжки, потім заставив на рік свою довічну ренту за чотириста франків готівкою дядечкові Гобсеку. Е! їстиму самий хліб, — цього мені вистачало замолоду, обійдусь і тепер. Зате моя Назі повеселиться ввечері. Вона буде чарівна. Тут, під подушкою, у мене тисяча франків. Мені тепло від того, що під головою в мене є річ? яка втішить мою бідну Назі. Тепер вона зможе вигнати свою підлу Вікторину. Чи ви бачили слуг, що не довіряють своїм панам! Узавтра мені покращає. Назі прийде о десятій годині. Я не хочу, щоб дочки знали про мою хворість: вони не пішли б на бал, стали б доглядати мене. Взавтра Назі мене поцілує, як свою дитину, її ніжність вилікує мене. Адже я міг би витратити цю тисячу франків на ліки, то краще вже я дам їх моїй цілительці, моїй Назі; Принаймні виручу її із скрути. Цим я спокутую свою провину, що забезпечив собі довічну ренту. Моя дочка на дні прірви, а я не маю сили її врятувати. О, тепер я знову візьмуся до комерції. Поїду в Одесу, накуплю зерна — хліб там коштує утроє дешевше, ніж у нас! Правда, вивозити зерно заборонено, але молодці, які пишуть закони, не подумали заборонити вивозити вироби з борошна. Хе-хе! Це я надумав сьогодні вранці. Можна добре заробити на крохмалі.

«Він збожеволів», — подумав Ежен, дивлячись на старого.

— Ну, годі, заспокойтеся, вам не можна говорити, — сказав він.

Коли Б'яншон повернувся, Ежен зійшов униз пообідати. Потім вони вдвох цілу ніч доглядали хворого по черзі: один читав медичні книжки, другий писав листи матері та сестрам.

На другий день у хворого з'явилися сприятливі, на думку Б'яншона,