Щиголь - Донна Тартт

Здається, від самої зупинки в Клівленді я став потроху хворіти, а на той час, коли нарешті вийшов з автобуса на нью-йоркській станції Порт-Оторіті, був вечір, і мене трусило в лихоманці. Мені було дуже холодно, я ледве тримався на ногах, а місто, за яким я так сумував, здалося мені чужим, гамірним і холодним: вихлопні гази, сміття, а люди біжать навколо мене в різних напрямках.

Автовокзал кишів копами. Усюди я побачив оголошення про притулки й телефони для втікачів, а одна жінка-коп провела мене особливо пильним поглядом, коли я вийшов з автобуса: після поїздки тривалістю в понад шістдесят годин я був брудний і стомлений і знав, що не зможу пройти контроль, — проте ніхто мене не зупинив, і я не озирався назад, аж доки вийшов за двері вокзалу й відійшов досить далеко. Кілька чоловіків різного віку та національності гукали мене на вулиці, приязні голоси лунали звідусюди («Гей, маленький брате! Куди тобі треба? Тебе підвезти?»), особливо приємним і нормальним здався мені один хлопець із рудим волоссям, не набагато старший за мене, він міг би бути одним із моїх друзів, проте я мав досить нью-йоркського досвіду, щоб знехтувати цими веселими привітаннями й іти далі так, ніби я знав, куди прямую.

Я думав, Поппер буде переповнений радістю від того, що нарешті може бігти по землі, та коли я поставив його на хідник Восьмої авеню, це було занадто для нього, і він був надто переляканий, аби пройти більш ніж один квартал. Йому ніколи раніше не доводилося бігати вулицею великого міста, усе вселяло йому жах (автомобілі, автомобільні сигнали, ноги людей, порожні целофанові пакети, які несло вітром понад хідником), і він то кидався вперед, то повертався до мене й заплутував мої ноги повідком, так що я перечепився й мало не впав під колеса фургона, який поспішав на зелене світло.

Підібравши його і вкинувши назад у торбину (де він шкрібся та сопів від переляку, поки не заспокоївся), я зупинився посеред метушливого натовпу й замислився, у який бік мені йти. Усе здавалося значно бруднішим і непривітнішим, ніж я сподівався, — було холодно, а вулиця сіріла, як стара газета. «Que faire?», — як любила повторювати моя мати. Що робити? Мені здавалось, я майже чую, як вона каже це легким, безтурботним голосом.

Я часто дивувався, коли мій батько нишпорив по кухонних шухлядах і заявляв, що йому хочеться пити, як це — «хотіти пити», коли йдеться тільки про алкоголь і це бажання не може задовольнити ані вода, ані пепсі, ані щось іще. Тепер, тупо думалося мені, я це знаю. Я помирав від бажання випити пива, але знав, що до крамниці не варто й потикатися — зажадають посвідчення особи. Я з тугою думав про горілку містера Павликовського, про щоденний ковток теплоти, до якого так звик.

До того ж я помирав від голоду. Я був за кілька дверей від крамнички, де продавали кекси, і мені так хотілося їсти, що я повернув праворуч і купив перший-ліпший кекс (із присмаком зеленого чаю, як з’ясувалося, з невеликою кількістю ванілі, трохи дивної, але дуже смачної). Майже відразу цукор допоміг мені відчути себе краще, і поки я їв кекс, облизуючи заварний крем зі своїх пальців, я з подивом дивився на цілеспрямований натовп. Залишаючи Веґас, я чомусь почувався більш упевненим, як усе буде зі мною далі. Чи місіс Барбур зателефонує в соціальні служби, аби повідомити їм, що я повернувся? Я сподівався, що вона не стане цього робити, але тепер засумнівався. Ще існувала не така вже й маленька проблема Поппера, оскільки (разом із молочними продуктами, горіхами, лейкопластиром, гірчицею і ще приблизно двадцять п’ятьма широко вживаними домашніми речами та продуктами) в Енді була сильна алергія на собак — але не тільки собак, а й котів, і коней, і циркових тварин, і шкільну морську свинку (Ньютона), яка в нас була ще в другому класі, через що в домі Барбурів не тримали жодних тварин. Чомусь, коли я був у Веґасі, це не здавалося мені такою нерозв’язною проблемою, але тепер, коли я стояв на Восьмій авеню й там холодало та поночіло, мій настрій змінився.

Не знаючи, що робити, я пішов на схід, до Паркової авеню. Вологий вітер віяв мені в обличчя, а запах дощу в повітрі діяв на нерви. Небо в Нью-Йорку здавалося набагато нижчим і важчим, аніж на заході, — брудні хмари, наче сліди олівця, розтерті гумкою на шкарубкому папері. Було так, ніби пустеля з її відкритістю вплинула на мій зір. Усе здавалося мокрим, приземкуватим.

Ходьба допомогла мені подолати тремтіння в ногах. Я йшов на схід до бібліотеки (леви! я стояв хвилину, наче солдат, який, повертаючись із війська, ловить перший відблиск рідного дому), а потім повернув на П’яту авеню — вуличні ліхтарі там ще горіли, ділова активність тривала, хоч вулиця й безлюдніла перед настанням ночі — і дійшов до південного краю Центрального парку. Хоч я був стомлений і змерзлий, моє серце стрепенулося, коли я побачив парк і побіг через П’ятдесят сьому вулицю (вулицю Радості) в затінену листям темряву. Запахи, тіні, навіть бліді й плямисті стовбури платанів підняли мені настрій, але мені також здавалося, ніби я бачу інший парк під реальним, таку собі мапу минулого, примарний парк, потемнілий від пам’яті, шкільних екскурсій та відвідин зоопарку, що були дуже давно. Я йшов по хіднику з боку П’ятої авеню, роздивляючись на всі боки, і стежки були затінені деревами, освітлені вуличними ліхтарями, таємничі й заманливі, наче ліси, описані в казці «Лев, Біла Відьма та шафа»[115]. Якби я звернув на одну з цих освітлених стежок, чи прийшов би я в інший рік чи навіть в інше майбутнє, де моя мати, яка щойно повернулася з роботи, чекатиме мене на овіяній вітром лавці (нашій лавці) біля Ставка: відкладе свою мобілку, підведеться на ноги й поцілує мене, «Ну як, зайчику, тобі було в школі, чого ти хочеш поїсти на обід?»

Потім раптом я зупинився. Знайома постать у діловому костюмі проштовхнулася повз мене й пішла попереду стежкою. Копиця білого волосся виділялася в темряві, волосся, яке, певно, не підрізалося довго й тепер було перев’язане на потилиці стрічкою; він був заклопотаний і більш скуйовджений, ніж зазвичай, а проте я впізнав його негайно, тим більше що нахил його голови