Щиголь - Донна Тартт

Франсуа де Ларошфуко

Розділ VII

Крамниця за крамницею

І

Коли мене розбудив гуркіт вантажівок, що вивозили сміття, я відчув себе так, ніби мене перекинуло в інший всесвіт. Горло мені пекло. Лежачи дуже тихо під стьобаною ковдрою, я вдихав темне повітря, просякнуте сухою ароматичною сумішшю і спаленим у каміні деревом, змішаними з дуже слабкими пахощами живиці, смоли та лаку.

Якийсь час я там лежав. Поппера, який спав клубочком у мене в ногах, тепер ніде не було видно. Я заснув у своєму дуже брудному одязі. Нарешті, підштовхнутий гострим нападом кашлю, я сів, натяг поверх сорочки светр і помацав рукою під ліжком, аби переконатися, що наволочка з картиною досі там, тоді поплентався по холодній плитці до ванної. Моє волосся зсохлося ковтунами, які годі було розчесати гребінцем, і, навіть коли я намочив його водою й розчесав знов, одне пасмо так переплуталося, що я врешті полишив марні спроби й ретельно відтяв його іржавими ножицями, які знайшов у шухляді.

Христе Боже, подумав я, відвертаючись від дзеркала, щоби чхнути. Я не дивився в дзеркало протягом тривалого часу й тепер майже не впізнав себе: синець на щелепі, підборіддя, вкрите вуграми, обличчя прищувате й розпухле від холоду, очі також розпухлі, стулені й сонні, що надавали мені вигляду німого й нечистого на руку хлопця, який уникає ходити до школи. Я був схожий на вихованця якоїсь секти, що його місцеві копи витягли з підвалу, де було складено зброю та сухе молоко.

Було вже пізно: дев’ята ранку. Вийшовши зі своєї кімнати, я почув вранішню програму класичної музики Нью-Йоркського радіо, твори з каталогу Кьохеля, наркотичний штиль, знайомий голос диктора, те саме мурчання в ефірі, під яке я стільки ранків прокидався в нашій квартирі на Саттон-плейс. На кухні я побачив Гобі, що сидів за столом із книжкою.

Але він не читав. Він дивився через кімнату. Коли побачив мене, то стрепенувся.

— Ага, ось і ти, — сказав він, піднявшись на ноги й намагаючись прибрати купу пошти та рахунків, щоб я міг сісти. Він був одягнений для роботи в майстерні: вельветові штани з продавленими коліньми та старий светр торфяно-брунатного кольору, посічений дірками від молі, а висока лінія його нової короткої стрижки робила його схожим на мармурового сенатора, зображеного на обкладинці підручника латини Гедлі.

— Як твоє самопочуття?

— Дякую, добре.

Голос у мене був хрипкий, скрипучий.

Він знову зсунув брови й пильно подивився на мене.

— Святий Боже! — сказав він. — Зранку ти каркаєш, наче ворона.

Що він хотів мені цим сказати? Спаленівши від сорому, я протиснувся на стілець, який він для мене звільнив, і — надто спантеличений, щоб зустрітися з ним поглядом, — спрямував очі на книжку, яку він тримав у руках: потріскана шкіра, «Життя й листи» якогось лорда, старий том, що, либонь, дістався йому з розпродажу маєтку, де порядкувала місіс така-й-така-то з Покіпсі[117], зі зламаним стегном, без дітей, все дуже сумно.

Він налив мені чаю, підсунув тарілку. Намагаючись приховати дискомфорт, я нахилив голову й устромив зуби в тост — мало не вдавився, горло дерло так, що я не міг нічого проковтнути. Я відразу потягся до чаю і зробив це так швидко, що розлив його на скатерку й незграбно заходився витирати її.

— Облиш, це пусте, ось візьми…

Моя серветка промокла наскрізь; я не знав, що робити з нею; розгублено впустив її на свій тост і засунув пальці під окуляри, щоб витерти очі.

— Пробачте мені, — бовкнув я.

— Пробачити тобі? — Він дивився на мене так, ніби я запитав у нього, як дійти до не дуже знайомого мені місця. — Про що ти говориш?

— Будь ласка, не проганяйте мене.

— Що ти кажеш? Проганяти тебе? Куди ж ти підеш? — Він низько опустив свої окуляри-півмісяці й подивився на мене поверх них. — Не говори дурниць, — сказав він жартівливим напівроздратованим голосом. — Куди я можу тебе прогнати, крім ліжка? У тебе такий голос, ніби ти захворів на чуму.

Але його поведінка не переконала мене. Паралізований спантеличенням, докладаючи всіх зусиль, щоб не заплакати, я виявив, що дивлюся невідривним поглядом на те місце біля печі, де колись стояв кошик, у якому спав Космо.

— Атож, — сказав Гобі, коли побачив, як я дивлюся на порожній кут. — Ось тобі ще один приклад. Був уже глухий, як пень, мав три або чотири напади на тиждень, але ми хотіли, щоб він жив вічно. Я ридав, як дитина. Якби мені сказали, що Велті відійде раніше за Космо, я ніколи в це не повірив би — адже він протягом усього свого життя носив його до ветеринара. Послухай-но, — сказав він зміненим голосом, нахилившись і намагаючись зазирнути мені у вічі, тоді як я сидів безмовний і жалюгідний. — Вище носа! Я знаю, тобі довелося витерпіти багато, але немає жодної потреби згадувати про це тепер. Вигляд у тебе дуже кепський — атож, дуже кепський, і — будь здоровий! — він поморщився, — не випадає сумніватися, ти наковтався якоїсь гидоти. Але не переживай — усе буде гаразд. Повертайся в ліжко, а потім ми все з тобою обговоримо.

— Я знаю, але, — я відвернувся, щоб здушити в собі мокре, булькітливе чхання, — мені нема куди йти.

Він відхилився назад на стільці: чемний, уважний, дещо запилюжений, можна сказати.

— Тео, — запитав він, притуливши пальця до нижньої губи. — Скільки тобі років?

— П’ятнадцять. П’ятнадцять із половиною.

— І, — він, здавалося, міркував, як про це запитати, — що ти скажеш про свого діда?

— Ох! — промовив я безпорадним голосом, після паузи.

— Ти з ним розмовляв? Він знає, що тобі нема куди йти?

— Нехай йому чорт, — вихопилося з мене; Гобі підняв руку, щоб заспокоїти мене, — мовляв, не переймайся, все гаразд, — ви не розумієте. Я не знаю, чи він має Альцгеймера, чи щось інше, та коли вони зателефонували йому, він навіть не попросив покликати мене до телефону.

— Отже, — Гобі важко сперся підборіддям на руку й подивився на мене скептичним поглядом шкільного вчителя, — ти з ним не розмовляв.

— Ні, тобто особисто не розмовляв, там була жінка, яка намагалася допомогти мені.

Подруга Ксандри Ліза (яка співчутливо всюди ходила за мною, лагідно, але вперто висловлюючись, що «родину» слід попередити) прилаштувалася в кутку в якусь хвилину й набрала номер, що його я їй дав, але потім відійшла від телефону з таким обличчям, що, подивившись на нього, Ксандра засміялася, єдиний раз за той вечір.

— Жінка, яка намагалася допомогти тобі? — сказав Гобі, порушивши мовчанку,