Щиголь - Донна Тартт
— Не придурюйся. Ти просто надто серйозний. Можна подумати. — Вона подивилась на айпод і знову засміялась. — Ооо! — сказала вона. — Шостакович, оце вже величина.
Чи багато вона пам’ятає? Я думав про це, принижений, усе ще неспроможний відірвати від неї погляд. Про такі речі не запитують, але я хотів би знати. Чи її також навідують кошмари? Чи боїться вона натовпу? Чи її вганяє в піт, у паніку? Чи коли-небудь опановує її відчуття, ніби вона дивиться на себе збоку, як часто буває зі мною, так ніби вибух розколов моє тіло та душу на дві окремі сутності, на відстані шести футів одна від одної? Вибухи її сміху були позначені машинальною нерозважливістю, яку я дуже добре знав від шалених ночей із Борисом, як і напади запаморочень та істерії, які я пов’язував (у собі, принаймні) з дуже близькою смертю, якої мені пощастило уникнути. Були ночі в пустелі, коли я страждав від болісного сміху, звивався в корчах і перегинався навпіл, коли шлунок терзав мене годинами, і я охоче кинувся б під колеса машини, аби тільки зупинити цей біль.
IV
Уранці в понеділок, хоч почувався я ще погано, я примусив себе вибратися зі свого дрімотно-болісного туману й поплентався на кухню, звідки зателефонував до офісу містера Брейсґьордла. Та коли я попросив його до телефону, секретарка (сказавши мені, щоб я зачекав, і повернувшись, як мені здалося, надто швидко) повідомила, що містер Брейсґьордл вийшов з офісу і ні, вона не має телефону, за яким його можна було б знайти, і боїться, що не може сказати, коли він повернеться. Чим вона ще може допомогти?
— Ну… — Я подиктував їй номер Гобі і, поки сварив себе, що так туго мислю й не здогадався записатися на прийом, телефон задзвонив.
— Отже, Мангеттен? — запитав низький діловитий голос.
— Я виїхав, — бовкнув я; застуда примусила мене говорити в ніс і туго міркувати. — Я в Нью-Йорку.
— Так, я зрозумів. — Його тон був дружній, але прохолодний. — Чим я можу допомогти тобі?
Коли я повідомив його про смерть батька, він глибоко зітхнув.
— Я тобі співчуваю, — обережно промовив він. — Коли це сталося?
— Минулого тижня.
Він вислухав мене не уриваючи. За ті п’ять хвилин, поки я розповідав йому, як це було, він не відповів щонайменше на два інші дзвінки.
— Божечки, — сказав він, коли я закінчив розповідати. — Це справжня історія, Теодоре.
Божечки: я, певно, усміхнувся б, якби був у кращому настрої. Це справді був хтось, із ким спілкувалася моя мати і хто подобався їй.
— Певно, тобі було там тяжко, — сказав він. — Звичайно, я співчуваю твоїй втраті. Усе це дуже сумно. Хоч, відверто кажучи, — а тепер мені набагато легше в цьому зізнатися, — коли він з’явився, то ніхто з нас не знав, як бути. Твоя мати, звичайно, розповіла мені деякі речі про нього — навіть Саманта висловила тривогу, — ти розумієш, що ситуація була важкою. Але ніхто не сподівався, що дійде до такого. Бандюки з бейсбольними битками.
— Ну, знаєте, — бандюки з бесбольними битками, я зовсім не хотів, щоб він звернув увагу на цю деталь. — Той мужик лише стояв там, тримаючи битку. Він нікого нею не вдарив.
— Але, — засміявся він сміхом, який розрядив напруження, — шістдесят п’ять тисяч доларів здалися мені надто точною сумою. Я мушу також тобі признатися, що трохи перевищив свої повноваження як твого юридичного опікуна, коли ми розмовляли телефоном, хоча, з огляду на обставини, я сподіваюся, ти мені пробачиш. Я тоді відчув, що справа пахне смаленим.
— Що ви сказали? — перепитав я після ніякової паузи.
— Про гроші по телефону… Ти міг би зняти їх за 529 рахунком. Довелося б заплатити величезний податок, але така можливість існує.
Така можливість існує? Я міг би скористатися нею? Альтернативне майбутнє сяйнуло в моєму мозку. Містер Сільвер одержав свої гроші, батько в купальному халаті перевіряє рахунки матчів на своєму «блекбері», а я сиджу в класі Спірсецької й дивлюся на Бориса, який ліниво розвалився через прохід від мене.
— Хоч я повинен тобі сказати, що грошей на твоєму рахунку набагато менше, аніж ця сума, — сказав мені містер Брейсґьордл. — Але з плином часу їх стає все більше! Я не кажу, що ми тепер не можемо дозволити тобі розпоряджатися певною сумою, з огляду на обставини, але твоя мати була сповнена абсолютної рішучості не чіпати цих грошей попри фінансові труднощі. А передусім вона не хотіла, щоб твій батько міг накласти на них руки. Між нами, я повинен тобі сказати, що, вважаю, ти зробив дуже розумно, повернувшись до міста за власним бажанням. Пробач мені, — у слухавці почулася приглушена розмова, — у мене ділова зустріч об одинадцятій, я мушу бігти — ти зараз перебуваєш у Саманти, правильно я зрозумів?
Це запитання примусило мене збентежитися.
— Ні, — сказав я, — зупинився у друзів, у Вілліджі.
— Що ж, чудово. Головне, щоб тобі там було зручно. Але я зараз повинен бігти. Ти не заперечуєш, якщо ми продовжимо цю розмову в моєму офісі? Я передам слухавку Петсі, щоб вона призначила для тебе прийом.
— Дуже добре, — сказав я, — дякую вам.
Та коли я повісив слухавку, мене занудило, наче хтось щойно занурив руку мені в груди й видер жмут вологої речовини, в якій борсалося моє серце.
— Усе гаразд? — запитав Гобі, який ходив по кухні й несподівано зупинився, побачивши вираз мого обличчя.
— Звичайно.
Але мені лежала довга дорога через коридор до моєї кімнати, і, коли я зачинив за собою двері й заліз у ліжко, я заплакав чи напівзаплакав, бридкі сухі ридання вилітали з мого рота, який я притискав до подушки, тоді як Попчик дряпав кігтями мою сорочку й тривожно дихав мені в потилицю.
V
Перед цим я вже почав був одужувати, але останні новини знову погіршили мій стан. Коли день почав хилитися до вечора і моя температура піднялася до попередньої карколомної висоти, я не міг думати ні про що, крім батька. «Я повинен зателефонувати йому», — думав я, знову й знову намагаючись вилізти з ліжка; мені здавалося, його смерть є не справжньою смертю, а такою собі репетицією; справжня смерть, вічна, ще мала відбутись, і можна було відвернути її, якби я міг його знайти, якби він лише відповів по своєму мобільному телефону, якби Ксандра його знайшла, — «я маю сконтактувати з ним, я маю його застерегти». Потім — день закінчився, стало темно — я провалився в тривожний напівсон, у якому батько