Щиголь - Донна Тартт
— В автобусі заборонено перевозити собак!
Я розгублено подивився на неї. Потім, на свій жах, усвідомив, що вона не просто пасажирка, а водій автобуса, у кашкеті та формі.
— Ти чув, що я сказала? — повторила вона, агресивно похитуючи головою з боку в бік. Вона була широка, як борець важкої ваги, на іменному жетоні, що висів на її широких грудях, було написано: ДЕНІЗ. — Ти не мав права брати собаку в автобус.
Потім вона нетерпляче махнула рукою, ніби хотіла сказати: «Заховай його знову в цю кляту сумку!»
Я накрив йому голову — він, здавалося, не мав нічого проти — і сидів нерухомо, хоч у мене все похололо всередині. Ми зупинилися в місті, яке називалося Еффінгем, штат Іллінойс. Будинки наче з картин Едварда Гоппера[113], театральна на вигляд будівля суду, рукописний плакат через вулицю з написом «Перехрестя Долі».
Водійка провела пальцем навкруг себе:
— Хтось із вас, пасажири, заперечує проти перебування в автобусі цієї тварини?
Пасажири на задніх сидіннях (неохайний мужик із вусиками; доросла жінка з брекетами; неспокійна чорношкіра пані з дівчинкою-школяркою; схожий на Філдса[114] старий із трубками в носі та кисневим балоном) здавалися надто здивованими, щоб заговорити, й лише мала дівчинка з округлими оченятами майже непомітно похитала головою: ні.
Водійка чекала. Вона подивилася навколо. Потім обернулася до мене.
— Гаразд. Це добра новина для тебе та твого цуцика, малий. Але якщо хтось, — вона посварилася на мене пальцем, — якщо хтось із пасажирів поскаржиться на те, що ти везеш тварину, в будь-якій точці подорожі, я тебе висаджу з автобуса. Зрозумів?
То вона мене не висаджує? Я закліпав очима на неї, боячись ворухнутись або промовити бодай слово.
— Ти мене зрозумів? — повторила вона більш грізним голосом.
— Дякую вам…
Вона сердито похитала головою.
— О ні, не дякуй мені, малий. Бо я висаджу тебе з автобуса, якщо почую хоч одну скаргу на тебе. Хоч одну.
Я тремтів, коли вона обернулася й пішла за кермо. Коли ми виїхали зі стоянки, я боявся навіть глянути на інших пасажирів, хоч відчував, що всі вони дивляться на мене.
Біля мого коліна Поппер уклався зручніше й затих. Хоч я й любив Поппера і жалів його, я ніколи не вважав його особливо цікавим або розумним собакою. Натомість згаяв чимало часу, мріючи про те, щоб володіти крутішим псом, колі, або лабрадором, або навіть собакою з притулку, яким-небудь розумним метисом, або й розкошланою маленькою дворнягою, яка ганяється за м’ячами й кусає людей, — власне кажучи, хай би він був ким завгодно, а не тим, ким був насправді: дівчачим собакою, іграшкою, веселуном, собакою, з яким мені було навіть соромно виходити на вулицю. Не те щоб Поппер не був милим — насправді він був таким маленьким, стрибучим пухнастим песиком, такі подобаються багатьом людям, можливо, не я, але маленька дівчинка, яка сиділа через прохід від мене, якби знайшла його біля дороги, то хіба не забрала б його додому й не прикрасила б стрічками?
Я сидів там, застигнувши, страх напливав на мене знову й знову: обличчя водійки, моя розгубленість. Мене лякав насамперед той факт, що я тепер знав: якби пані шоферка примусила мене висадити Поппера з автобуса, мені довелося б вийти разом із ним (і що я потім робив би?), навіть якби це сталося в центрі Іллінойсу, тобто ніде. Дощ, кукурудзяні поля, а я стою біля дороги. Як я так прихилився до такого кумедного песика? Кімнатного собачки, якого обрала собі Ксандра?
Коли ми перетинали штати Іллінойс та Індіана, я сидів напружений і спостережливий: надто боявся заснути. Дерева були голі, на ґанках догнивали геловінські гарбузи. По той бік проходу мати обняла свою малу дівчинку й тихо наспівувала їй: «Ти моє сонечко». Я не мав нічого їстівного, крім розкришених картопляних чіпсів, які дав мені таксист, а в роті — бридкий солоний присмак; повз вікно пропливали індустріальні рівнини, малі містечка з невідомого краю — я почувався змерзлим і покинутим, дивлячись на занедбану сільську місцевість і згадуючи ті пісні, які так давно співала мені моя мати. «Ту-ту-тутсі, прощавай, ту-ту-тутсі, не ридай». Нарешті в Огайо, коли вже споночіло й у будинках біля дороги стали загорятися вогні, я відчув себе в достатній безпеці, щоб задрімати, хитаючись уві сні то назад, то вперед, до самого Клівленда, холодного, освітленого білими вогнями міста, де я пересів в інший автобус о другій ночі. Я побоявся прогулювати Поппера надто довго, хоч і знав, що він потребує тривалої прогулянки, — боявся, що хтось нас побачить. (Бо що ми робили б, якби нас викрили? Залишилися б у Клівленді навічно?) Але Попчик, здавалося, теж був наляканий. І ми стояли, тремтячи від холоду, на розі вулиці протягом десятьох хвилин, поки я не дав йому попити води, не поклав його в торбу й не повернувся до станції, щоб умоститися на своє місце в автобусі.
Була середина ночі, й усі майже спали, тому пересадка виявилася легкою. А знову ми пересіли вже опівдні наступного дня в Баффало, де автобус мусив пробиватися крізь кучугури криги, наваленої біля станції. Вітер кусався — гостро, волого, після двох років життя в пустелі я й забув, що таке справжній вітер і справжня зима — холодна й сира. Борис не відповів на жодне з моїх послань, що, певно, можна було зрозуміти, адже я писав їх йому на телефон Котку, але я все ж таки послав йому ще одне: «Я в Бфло, НЙ сьог ввеч. Ти ОК? Що там Кс?»
Баффало далеко від Нью-Йорка, але, крім схожої на сон гарячкової зупинки в Сиракузах, де я напоїв Поппера й купив нам два пундики з сиром, бо нічого іншого не було, я примудрився проспати майже всю дорогу через Батавію, Рочестер, Сиракузи й Бінгемтон, притулившись до вікна щокою, яку
