Українська література » Сучасна проза » Щиголь - Донна Тартт

Щиголь - Донна Тартт

Читаємо онлайн Щиголь - Донна Тартт
цілком приголомшений.

— Щасти тобі, — сказав Борис. — Я тебе не забуду. — Потім він поплескав Поппера по голові. — Прощавай, Попчику. Ти його доглядай, гаразд? — обернувся він до мене.

Потім — і в таксі, і згодом — я прокручував цю хвилину у своїй голові й дивувався, що я так легко помахав йому рукою й пішов геть. Чому я не схопив його за руку й востаннє не попросив сісти в таксі зі мною, ходімо, Борисе, поклади ти на все хер, ми наче школу прогуляємо, і, коли сонце зійде, поснідаємо вже над кукурудзяними полями. Я знав його надто добре, аби розуміти, що, коли попросити його як годиться в слушну хвилину, він може зробити по суті все. І, обертаючись від нього, я знав, що він побіг би за мною і, сміючись, стрибнув у машину, якби я попросив його востаннє.

Але я його не попросив. І, можливо, було й краще, що не попросив, — я це кажу тепер, хоч і гірко жалкував про це протягом певного часу. Але особливо я радів тому, що в незвичному для себе стані базікання й бажання базікати я втримався й не сказав про те, що тремтіло на кінчику мого язика, те, чого я ніколи не говорив, хоч ми обидва все і так знали й мені не було потреби говорити про це на вулиці у хвилину прощання, — я люблю тебе, так.

ХХ

Я був такий стомлений, що наркотик діяв недовго, принаймні в тій частині, яка допомагала почуватися добре. Водій таксі — колишній житель Нью-Йорка, судячи з його вимови, — відразу зрозумів, що тут щось не так, і спробував тицьнути мені картку Національної служби допомоги підліткам, що втекли з дому, але я відмовився її взяти. Коли я попросив його відвезти мене на залізничний вокзал (навіть не знаючи, чи ходять у Веґасі поїзди, — безперечно, вони мали ходити), він похитав головою і сказав:

— Ти хіба не знаєш, очкарику, що Амтрак[111] забороняє перевозити собак?

— Справді забороняє? — запитав я, й серце у мене впало.

— Можливо, їх не забороняють брати в літак, не знаю. — Це був досить молодий хлопець, балакучий, із дитячим обличчям, із трохи завеликою вагою, у футболці з написом «Пенн і Теллер: виступ у Ріо». — Ти повинен мати кошик чи щось подібне. Можливо, тобі найкраще було б їхати автобусом. Але вони не продають квитків дітям нижче певного віку без дозволу батьків.

— Я ж тобі сказав! Мій батько помер! А його подруга відсилає мене до моїх родичів на схід.

— Тоді тобі нема про що турбуватися, чи не так?

Я не розтуляв рота протягом решти подорожі. Смерть мого батька ще не стала для мене усвідомленим фактом, тому вогні, які миготіли понад шосе, раз у раз накочувалися на мене хвилями нудоти. Нещасний випадок. Принаймні в Нью-Йорку ми не боялися, що він сяде за кермо п’яний, — більше остерігалися, що потрапить під колеса автомобіля або що його хтось заріже, щоб забрати в нього гаманець, коли він виходитиме з бару о третій ранку. А що буде з його тілом? Я розвіяв прах матері в Центральному парку, хоч це й було заборонено; одного вечора, коли вже споночіло, ми з Енді знайшли безлюдну ділянку на захід від Ставка і — поки Енді стояв на варті — я спорожнив урну. Але набагато більше, аніж розвіювання праху, мене приголомшило те, що урна була загорнута в клапті порнолистівок: «Палкі азіаточки» й «Бурхливі оргазми» — такими були дві фрази, що мені запам’яталися, коли я розвіював у травневих сутінках сірий порошок кольору місячної поверхні.

Потім ми виїхали на світло, і таксі зупинилося.

— О’кей, очкарику, — сказав водій, простягши руку до заднього сидіння. Ми зупинилися на паркувальному майданчику станції Ґрейхаунд. — То як, ти сказав, тебе звуть?

— Тео, — відповів я, не подумавши, й відразу пожалкував.

— О’кей, Тео. Мене звуть Джей Пі. — Він потис мені руку, обернувшись до заднього сидіння. — Хочеш почути мою пораду?

— Звичайно, — відповів я, трохи злякавшись.

Навіть з усіма своїми проблемами — а їх було чимало — я почувався дуже незручно, що цей чоловік бачив, як Борис поцілував мене на вулиці.

— Це, звичайно, не моє діло, але тобі треба кудись заховати Пухнастика.

— Тобто?

Він кивнув на мою сумку.

— Він туди поміститься?

— Еее…

— Проте цю сумку в тебе, мабуть, перевірять. Вона надто велика, щоб ти міг узяти її в автобус. Її покладуть до багажного відділення. Це тобі не літак.

— Я… — Ця проблема не поміщалася мені в голові. — У мене нічого нема.

— Стривай-но. Дай-но я зазирну в багажник.

Він вийшов із машини, відчинив багажник і повернувся з великою полотняною торбиною з магазину здорової їжі, на якій було написано «Відродження Америки».

— На твоєму місці, — сказав він, — я пішов би купувати квиток без Пухнастика. Нехай він побуде тут зі мною, про всяк випадок, гаразд?

Мій новий друг, як з’ясувалося, мав рацію: у ґрейхаундівські автобуси не пускали дітей без письмового дозволу одного з батьків, для дітей також існували інші обмеження. Касирка, бліда чикана[112] з ретельно пригладженим чорним волоссям, монотонним голосом почала зачитувати мені їх довгий список. Не дозволено пересадки. Не дозволено подорожі, які тривають довше ніж п’ять годин. Якщо персона, названа в ідентифікаційній формі дитини, що подорожує без супроводу, не з’явиться з відповідними документами, щоб зустріти мене, мене передадуть працівникам дитячої соціальної служби або поліції в місті мого призначення.

— Але ж…

— Це стосується всіх дітей, яким менше ніж п’ятнадцять років. Без винятків.

— Але мені не менше ніж п’ятнадцять років, — сказав я, незграбно дістаючи офіційне посвідчення, видане мені штатом Нью-Йорк. — Мені вже виповнилося п’ятнадцять. Дивіться.

Енріке — мабуть, передбачаючи можливість моєї зустрічі з тим, що він називав Системою, — відвів мене сфотографуватися для посвідчення незабаром по тому, як померла моя мати, і хоч тоді я обурювався, що до мене дісталася пазуриста лапа Великого Брата («Ух ти, навіть маєш власний штрих-код», — сказав тоді Енді, з цікавістю подивившись на мій папірець), але тепер я був йому вдячний, що він здогадався повести мене в центрі міста зареєструвати, наче автомобіль б/у. Я тупо стовбичив там, наче біженець, у тьмяному світлі лампочок, поки касирка дивилася на мій документ під різними кутами й нарешті визнала його справжнім.

— Отже, тобі п’ятнадцять, — сказала вона з підозрою, повернувши його мені.

— Атож.

Я знав, що не тягну на свій справжній вік. Там-таки я зрозумів, що немає сенсу питати про Поппера, бо

Відгуки про книгу Щиголь - Донна Тартт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: