Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

для ляльок. Досі пам’ятаю запах тютюну і якихось ліків, якими просякнув батьків одяг, чорні штани, зім’яту під вечір камізельку, на якій час від часу з’являлися масні плями, і мама вперто боролася з ними всіма доступними тоді методами. Пригадую темно-синю краватку з м’якого шовку, яку тоді зав’язували майже як бант. Батько носив ще капелюх зі широкими крисами і з гумкою внизу, а також ціпок зі срібною лев’ячою головою. Коли я була ще маленька, то ввечері батько, прийшовши додому, сідав у своє шкіряне крісло, втомлено протирав скельця окулярів, а його голубі очі мружились і сльозилися. Батько цілував мене у щічку, поколюючи акуратно підстриженою тоді ще не сивою бородою і вусами, які носив, за тодішньою модою, підстриженими над губою. Потому садив мене до себе на коліна і дозволяв досліджувати вміст своїх кишень. То було страшенно цікаво. У кишені чорної камізельки батько завжди носив металевий циліндр. Він був невеликий і розкручувався, а всередині були різного розміру лійки, які запихались одна в одну. То були отоскопи: з їхньою допомогою батько зазирав у вуха пацієнтам. Іноді він приносив мені й показував горошини чи квасолини, які видобував із вух і з носів. Деякі «трофеї» були вже пророслі. Часом я чула, як плачуть діти, коли їм видобували з носа ті квасолини, тож сама ніколи не пхала до носа чи до вух жодних предметів. Батько мав цілу колекцію видобутого з носів, із горлянок і з вух різних людей. Шпильки, гачки, кістки, камінці, вставні зуби, монети… Ти не уявляєш, як страшно все те виглядало. Наприклад, один технік із кінотеатру за кілька вулиць від нашої раз випадково проковтнув невеличкий шматок кіноплівки. Якимось чином плівка потрапила до зупи і перекрила йому горло, не пропускаючи повітря… Батько виставляв усі ті експонати на срібну тацю в спеціальній скляній шафці у своїй приймальні.

— А ви бавилися в лікаря у дитинстві? — усміхнувся Іван.

— Так. Одного разу сусідський хлопчик через це мало не загинув. Ми намагалися підвісити його вниз головою, щоби вирівняти хребет. Пальці ніг у нього побіліли і довго потім не згиналися, — він ще якийсь час накульгував. Але якби вчасно не нагодилася наша праля, пані Оля, то не відомо, чим би все закінчилося. Пані Оля мала хворі ноги з роздутими жилами і не витримувала довго у спекотній кухні під час прання, тож іноді виходила надвір подихати. Вона робила це потай, бо батько забороняв їй залишати вогонь без нагляду, щоби не сталося пожежі. Тоді вона нічого не сказала нашим батькам про сусідського хлопчика, а ми не розповіли, що бачили її надворі. Але боявся пожежі мій батько не даремно. Одного разу, коли ми мали гостей і всі сиділи у вітальні і грали в преферанс, у двері раптом подзвонили, а потому до помешкання вбігли пожежники в латунних касках. У когось загорілося вугілля в пивниці. Усіх вигнали з будинку на вулицю, і ми стояли, дивлячись, як заливають водою з брезентових шлангів нашу пивницю. Після того я теж почала боятися вогню і не підходила близько ні до каміна, ні до плити на кухні. Так досі й не вмію розпалити плитку, тримаючи сірника в руці: мушу кинути його на вогонь, бо боюся попектися, — Софія розсміялась.

— А ти розглядала батькові книги? То, певно, було страшенно цікаво у дитинстві?

— Так. Коли я ще була мала, мене не пускали до кабінету. Але я вилазила на стільчик і досягала до тієї полиці в креденсі у вітальні, де лежав батьків диплом. Тоді для мене то була магічна штука, яка провадила кудись у потойбічний світ. Я зазирала у бляшану трубку з широким кінцем, із якої звисав плетений жовто-чорний шнурок. Якщо потягнути за шнурок, можна було видобути шматок пергаменту з таємничими латинськими літерами, а на кінці шнурка висіла рельєфна воскова печатка Львівського університету. Батько не дозволяв мені витягати диплом, але сказав, що написано його не на звичайному папері, а на виготовленому з ослячої шкіри. Я ніяк не могла собі уявити, як же папір можна виготовити зі шкіри, але допитатись у вічно зайнятого батька було годі. Потому я почала потай пробиратися до кабінету і витягувати з бібліотеки батька його медичні посібники, більшість із яких було написано німецькою. Картинки і справді були неймовірні, маєш рацію. Пригадую, коли мені вперше вдалося знайти старанно приховувану від дітей тодішню порнографію, я була розчарована: якісь цнотливі зображення дам у довгих панталонах і кавалерів, котрі тікають через вікно, з підписами, які складалися зі самих лише не зрозумілих дитині натяків. Ту порнографію годі було й порівнювати з медичними книгами, де людське тіло оголювали до кісток.

— А де твої батьки зараз?

— Мама зникла без сліду минулого року. Вийшла на вулицю разом зі служницею Броніславою в якихось хатніх справах і не повернулася. Хоч як батько їх розшукував, знайти досі не вдалося. Тоді тато пішов до партизан. Але від нього давно не було новин. — Софія спохмурніла. — Він пішов до лісу, коли німці вперше оголосили про набір до дивізії «СС Галичина». Як і більшість притомних людей, мій батько був проти цього, бо розумів, що німці хочуть лише використати українських солдатів. Він намагався відраджувати хлопців, але усвідомлював, що вибір у них невеликий: іти до лісу, записуватися до дивізії чи чекати, поки прийдуть совіти і всіх розстріляють.

— Так, я чув про цю дивізію. Ледве чи від неї буде якась користь для українців, — погодився Іван. — Мені розповідав свою історію один український юнак, котрий записався у батальйон «Ролянд»: його формували тут, у Відні, з українських студентів три роки тому. Їх послали кудись під Одесу, щоби «наводити порядок» серед місцевого населення, тобто вирішили перетворити на поліцаїв. Хлопці збунтувались і замість цього почали захищати селян від німців. Через те багато кого стратили ще там, на місці, а батальйон розформували. Хлопці повернулися сюди, і їх спершу не хотіли брати назад на навчання. Багатьом із них допоміг Вільгельм, і їм дозволили повернутися до університету.

— Так, я чула про цю історію… Але гаразд, піду я збиратися.