Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма - Наталія Володимирівна Сняданко

— Напевно, батько і донька, котрі жили тут, — припустила Софія.

— Напевно, — погодився Іван. — Схожі між собою. А хто твій батько?

— Лікар. Отоларинголог. Колись один із найкращих у Львові. А ще — співак-аматор. Він щонеділі виступав на радіо з хором Преображенської церкви. Батько часто їздив лікувати бідних людей по селах. Про нього навіть розповідали легенду, що коли він заходив до сільської хати, то першим ділом вибивав своїм ціпком вікно, бо вважав, що більшість хвороб — від спертого повітря в хаті.

— А він справді так робив?

— Ні, звичайно, просто просив перевітрити і розказував селянам про шкідливість бактерій, про користь свіжого повітря й особистої гігієни. Вчив запобігати хворобам. А іноді боявся дивних речей. Наприклад, не дозволяв палити в пічці вугіллям, а тільки деревом, бо вважав, що вугільним чадом легко отруїтися. Пригадую, що, коли у нас десь на початку тридцятих років з’явилося перше радіо, батько відмовився встановлювати радіоантену на даху, бо вважав, що вона притягуватиме блискавку.

— О, я пригадую ті радіо, — пожвавився Іван. — То були такі велетенські страшні скрині з ебонітовими пластинками і ручками з білими стрілочками. А нагорі скрині були гнізда для навушників і резонатор, більше схожий на вентилятор. Та страшна машина працювала від велетенської анодної батареї та кислотних акумуляторів, які треба було досить часто заправляти. Я пригадую, коли вперше почув звук із того радіо, то аж перелякався. Здавалося, голос лунає з потойбіччя. Якийсь польський актор читав книгу.

— Ага. У мене теж перший раз, коли я почула радіо, було читання книги. Досі пам’ятаю. Новела Джозефа Конрада «Серце пітьми» польською. Ми мали якесь шведське радіо. «Ериксон», здається. До батька приходили сусіди, і вони разом довго крутити ручки, намагаючись видобути хоч якийсь звук, але чути було тільки свист і харчання. Вмовляли батька перенести антену на дах, але батько так і не погодився.

— У того радіо, яке слухав я, антена стояла на даху. Але це не допомагало. Я вже не пригадую, якої марки був приймач. Але дуже добре пам’ятаю, як страшенно ми тішилися, коли після годинних зусиль і тріску з радіо нарешті долинало щось віддалено схоже на мелодію чи на людський голос. То вже був майже спортивний, а не естетичний ефект.

— Точно. Пам’ятаю, всі знали, що найпотужніша в Європі станція була у Берліні. «Königwusterhausen» чи щось таке. Батькові іноді вдавалося її зловити.

— А грамофон у вас був? — запитав Іван.

— Був патефон. Великий, дерев’яний, з корбою, яку мені дозволяли накручувати. Але платівок ставити не дозволяли, щоби я їх не розбила і не пошкрябала. Платівок було мало. Мама визнавали тільки оперні арії — ніяких естрадних пісеньок. Мені не дуже подобалась опера, але я заворожено стежила, як голка рухається по платівці й видобуває звук. То була справжня магія.

— Твій батько мав приватну практику?

— Так. У нашій кам’яниці на першому поверсі була його почекальня, де стояли дерев’яні крісла в чохлах. Там само й ординаторська, куди мені було суворо заборонено заходити, але ясна річ, що я прокрадалася туди разом із прибиральницею, котра приходила рано-вранці. Батьки ще снідали і читали газети, а я казала їм, що йду до туалету, а сама тихенько прослизала до забороненої кімнати. Стіни ординаторської були обклеєні шпалерами, які виглядали, мов порцелянові кахлі. Чимало місця займала тверда канапа дивної форми, в кутку стояла така сама скляна шафка, як у почекальні, але її полиці було густо заставлено пляшечками з ліками. Столик із інструментами — металевий і пофарбований білим кольором, як і крісло для хворих. Пригадую лампу, яка не лише світила, а і гріла, й одного разу від неї навіть почала тліти стрічка на сукні в однієї пацієнтки. Стрічка була з якоїсь штучної тканини. Батьків стілець був білий і круглий, не мав спинки і крутився, як стільчик для гри на піаніно, а на письмовому столі лежало дзеркальце, яке батько закріплював на голові й називав «третім оком».

— А твій батько мав олівець? Ну, такий спеціальний. Я одного разу в дитинстві бачив такий у лікаря і потому довго вірив, що всі лікарі мають такі олівці. Він був у золотій оправі, на яку лікар натискав, і тоді з неї висувався шматочок грифеля.

— Ні, такого олівця мій батько не мав, — усміхнулася Софія. — Зате мав спеціальний мішечок, у якому тримав шматочок замші — протирати окуляри. Мені страшенно подобалося розстібати ґудзик на ньому мішечку.

— А печатка на рецепти була?

— Так, печатка була. У дуже маленькій срібній коробці, всередині якої лежала пластинка з просякнутою чорнилом гумовою підкладкою. Батько не дозволяв мені пхати туди пальців, але я одного разу таки запхала і сама себе викрила, бо пальці відразу посиніли від чорнила.

— А годинник?

— Годинник теж був. Він висів на золотому ланцюжку і закривався. Цифри на ньому були римські, тому я довго не вміла користуватися тим годинником. Іноді мені вдавалося потай від батька зняти металеву накривку на зворотному боці циферблата і пороздивлятись інкрустовані рубіновими камінцями маленькі коліщатка в ньому всередині. Вони обертались і відсвічували. Батько носив білі сорочки в тонку синю смужку, манжети там припиналися до рукавів ґудзиками, а комірець — шпильками. У шухлядах білизняної шафи було багато таких манжетів і комірців. Зношені й зіпрані моя мама викидала або віддавала мені бавитися. Мені подобалося, що тканина комірців і манжетів така штивна. Я робила з неї викрійки і шила сукні